Організаційні правила політичної системи ЄС прив'язують держав-учасниць до основних принципів поведінки, які запобігають тому, щоб уряди максимально наслідували стратегії влади. Вони не виключені повністю і певною мірою мають місце. Парламенти можуть примушувати свої уряди жорстко дотримуватися національних інтересів, але оскільки вони оцінюють можливості отримання проблем, то зазвичай відмовляються від формальних об' єднань свого уряду з позиціями переговорів [8].

Важливо відзначити, що власне виконання регламентуючої політики потрапляє в компетенцію національних адміністративних установ. Наприклад, існують директиви Європейської Комісії, які повинні бути запроваджені в національні законодавства країн-членів та обов' язковими до виконання. Єврокомісія виконує контрольні функції і має певні можливості застосування санкції. У будь-якому випадку вона може подавати позови до Європейського Суду на країни-члени через порушення європейського права згідно з договором. Статутно-політичні правила ринкової незалежності здійснюються в тому числі і контролем грошової допомоги. Політико-правове регулювання ринку може здійснюватися і шляхом контролю за розподілом допомоги. Закон ЄС вимагає, щоб держави-учасниці, а також їх регіони та місцеві управління, повідомляли про всі субсидії або пільги, які надаються підприємствам комісією. Хоча регламентуюча політика відрізняється також тим, що держави-учасниці дбають про всю єдину європейську політику в ЄС і наголошують на видах регулювання та, відповідно, перегулювання або на процесах розходження інтересів [9].

Регулювання ринку засобів масової інформації в країнах ЄС та його удосконалення становить постійний науковий інтерес дослідників регіону. Так, медіадослідники В. Моско та В. Рідаут наголошували на зміні регулювання в Європі, що характеризується відходом від громадських та переходом до ринкових стандартів. З цим висновком науковців згоден і Я. Ван Куіленбург, а ось дослідники К. Марсден та С. Верхалст називали цей процес «ре-регулюванням» медіа в Європі [10].

Роль структур ЄС у формуванні медіа- політики і медіарегулювання охарактеризували такі західноєвропейські вчені, як: Я. Ван Куіленбург, Д. Мак Куаіл, Р. Вольдт, Л. Соєте та К. Камп, С. Віттл, Й. Бардоел та інші. Загалом, дослідники відзначали постійне посилення впливовості регулятивної медіаполітики ЄС для країн Європи, у тому числі й щодо запровадження подвійної медіа- системи. Д. Мак Куаіл стверджував, що регулювання ЗМІ зараз становить важливу частину політичного устрою Європи. Як зауважували Л. Соєте та К. Камп, відповідно до стандартів ЄС, одним із головних завдань у політиці щодо медіа повинно бути встановлення прозорості приватної власності на ЗМІ [11].

З приводу регулювання реклами та спонсорства в ЗМІ цікаво навести приклад Великої Британії. У цій країні реклама в друкованих медіа контролюється і регулюється головним чином через орган саморегулювання - Відділ стандартів реклами. А от щодо реклами на телебаченні та, у меншій мірі, на радіо існують чіткі обмеження частоти та кількості реклами [12]. Цікавим фактом є те, що спонсорство щодо медіа було взагалі забороненим у Великій Британії до 1990 р. через побоювання, що спонсори будуть впливати на зміст медіа- програм [13]. Та, навіть тепер, коли спонсорство в цій країні дозволене, найважливішою вважається свобода редакторів.

Щодо регулювання реклами та спонсорства в мас-медіа на наддержавному рівні в ЄС, то тут можна навести як приклад Директиву «Телебачення без кордонів» (Television Without Frontiers Directive) (1989 р.) щодо радіо та телебачення, до якої було внесено поправки в 1997 р. у зв'язку з інноваційним розвитком в аудіовізуальному секторі ЗМІ. Так, стаття 17 Директиви «Телебачення без кордонів» говорить про те, що спонсорство дозволене лише для цілої програми, або більшої її частини [14]. Разом із тим, дана директива обмежує рекламний час до 12 хвилин на годину на радіо та телебаченні в країнах ЄС [15].

Технологічні революції на початку 1980-х рр. та швидко зростаючий торгівельний дефіцит з США в аудіовізуальній сфері стали поштовхом для впровадження загальноєвропейського регулювання в цій галузі. Стрімкий розвиток технологій радіо та телебачення, особливо супутникового теле- та радіомовлення, призвели до розповсюдження комерційних радіо- та телестанцій та їх продукції по всій Європі. У зв'язку з тим, що аудіо- та відеосигнали не зупиняються на державних кордонах, а закони, що регулюють цей сектор мас-медіа, різняться в європейських країнах, ЄС вирішив запровадити мінімальні загальні стандарти в цій сфері, що були б впроваджені в країнах-членах ЄС [16].

Крім того, також потрібно відзначити Директиву «Аудіовізуальні медіапослуги без кордонів» (2007) (Audiovisual Media Services Without Frontiers Directive), яка розширила регуляторну політику ЄС, що спочатку була розробленою для телебачення та радіо до Інтернету. Директива ЄС «Аудіовізуальні медіа- послуги без кордонів» вступила в силу в кінці 2007 р., та з того часу її регуляторні положення впродовж двох років повинні бути впровадженими в законодавство країн-членів ЄС, але щонайпізніше 19 грудня 2009 р.

Директива «Аудіовізуальні медіапослуги без кордонів» (2007) направлена на всі аудіовізуальні медіапослуги в цифрову еру в ЄС. Вона замінює Директиву «Телебачення без кордонів», пропонуючи менш детальне і більш гнучке регулювання. У тому числі дана Директива модернізує правила реклами на телебаченні з метою покрашення фінансування аудіовізуального контексту. Нові правила надають більш широке визначення того, у чому полягає реклама, включаючи спонсорство,