рівень управління - реальні повноваження, у тому числі й самоврядного характеру, тобто такі, що не збігаються із природою органів державної влади, зосереджено в місцевих державних адміністраціях, районні та обласні ради набули декоративного характеру, і їхні функції та повноваження мінімізовані. Як наслідок, регіональний розвиток не знайшов свого "господаря", інтереси якого він має забезпечувати - регіональне співтовариство (яке становлять жителі регіону й існування якого не передбачено Конституцією та іншими законами України). При цьому виникає небезпека того, що регіональний розвиток може здійснюватися не в інтересах населення регіону, а в корпоративних інтересах регіональних кланів, які контролюють деконцентровані органи державної влади на регіональному рівні;
намагаються зберегти управлінську "вертикаль"- керування згори-донизу, яка вже давно втратила свою економічну і політичну мотивацію, практику втручання органів державної влади у сферу компетенції
місцевого самоврядування, в тому числі і через адміністрування, тобто неправовими методами (так зване "телефонне право"). На органи місцевого самоврядування покладаються функції щодо виконання соціальних зобов'язань держави, які не підкріплюють ні фінансово, ні організаційно; * населення регіону ще не набуло можливостей реально впливати на ухвалення рішень з питань, які мають загальнодержавний інтерес. Чинники правового характеру полягають у тому, що й досі не створено належної законодавчої бази для організації і функціонування управління на субнаціональних територіальних рівнях, чітко не розмежовано сфери компетенції державної влади і місцевого самоврядування, повноваження їхніх органів, законодавчо не визначено статусу комунальної власності та муніципальної служби тощо [3].
З огляду на такий стан українського суспільства полеміка на тему: "Яке суспільство ми будуємо?", що точиться у вищих ешелонах влади від початку досягнення Україною самостійності, не відповідає сучасним реаліям і потребам.
Вищенаведене свідчить, що та регіональна політика, яку сьогодні ведуть із центру, потребує корінної зміни. Тобто підґрунтям формування регіональної політики України повинен стати глибокий аналіз теоретичних і практичних робіт та досягнень у сфері регіонального розвитку і політики в розвинених країнах. Українська регіональна політика повинна базуватись на теоретичних дослідженнях та врахуванні існуючої в країні ситуації.
2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію не лише на пострадянському просторі, але й у всій Європі. Демократичні революції у країнах колишнього комуністичного блоку 19891991 роках відкрили перший етап геополітичних змін, який завершився розширенням НАТО та вступом у 2004 році восьми країн Центрально- Східної Європи до ЄС. Європейські цінності та європейська інтеграція опанували значну частину Центрально-Східної Європи і впритул підійшли до кордонів колишнього СРСР.
"Помаранчева" революція і перемога демократичних сил на президентських виборах в Україні започаткувала наступний етап демократизації і просування європейських цінностей далі на схід континенту. Зміни в Україні показали незворотність тектонічних по своїй суті політичних і соціальних процесів трансформації комуністичних чи
посткомуністичних політико-економічних систем, поступової інтеграції усіх країн Східної Європи до єдиного трансатлантичного
цивілізаційного простору.
Усвідомлення необхідності проведення обґрунтованої регіональної політики в Україні зумовлено посиленням соціально-економічної диференціації розвитку регіонів, що не тільки ускладнює здійснення реформ, а й може призвести до соціальних конфліктів та ставить під загрозу існування суверенної держави і її цілісності. Українська регіоналістика сьогодні тільки починає своє становлення, тому потребує глибокого наукового обрушування.
В умовах демократії виконання рішення про перехід до децентралізованої моделі управління регіонами без порушення Конституції та забезпечення суспільної злагоди, можливо лише за умови, що поряд із збереженням адміністративних засобів керування регіонами будуть створені прецеденти нових форм та методів регіонального будівництва. Передусім, це треба робити в регіонах, де накопичено достатній досвід самостійної практики розв'язання місцевих проблем завдяки власним організаційним, інтелектуальним, матеріальним та іншим місцевим або залученим до цього інвестиційним ресурсам [4].
Державна регіональна політика являє собою комплекс заходів, що мають забезпечити, з одного боку, цілісність української держави як єдиного політичного, соціально-економічного та правового простору, з іншого - потрібну децентралізацію та деконцентрацію управління, вирівнювання економічних та соціальних умов розвитку різних регіонів, розвиток міжрегіональних відносин, ефективну реалізацію функцій місцевого самоврядування.
Метою такої політики має стати покращення якості соціальних та управлінських послуг, що надаються населенню через децентралізацію управління, забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів на засадах належного правового, матеріального і фінансового забезпечення регіонального самоуправління та місцевого самоврядування, підвищення ефективності функціонування владних структур всіх територіальних рівнів та розвитку місцевої демократії.
При цьому конкретними цілями регіональної політики мають бути:
розвиток місцевої демократії, забезпечення участі населення регіону, територіальних громад в ухваленні рішень загальнодержавного значення;
економічний і соціальний розвиток території, пошук та залучення нових джерел розвитку;
створення гнучких та ефективних управлінських систем на регіональному та місцевому рівнях;
забезпечення цілісності Української держави, її територіальної єдності;
забезпечення ефективності управління регіонами та місцевого самоврядування з точки зору пошуку оптимальної територіальної основи для регіонального самоуправління та місцевого самоврядування; - організація міжрегіонального співробітництва, в тому числі і з регіонами інших держав.
При розробці державної регіональної політики принципового значення набуває питання щодо її територіальних рівнів, вирішення якого, в свою чергу, дозволяє чітко визначити коло об'єктів такої політики.
З урахуванням конституційної системи адміністративно-територіального устрою України можна зробити висновок, що рівнями державної регіональної політики в Україні мають бути область - первинний або базовий рівень та район - вторинний рівень. У той же час, окремі аспекти регіональної політики безпосередньо стосуються місцевого самоврядування, розвитку територіальних громад, що обумовлює необхідність врахування ще одного - допоміжного рівня регіональної політики - рівня самостійного населеного