Постмодерністи (Р. Ешлі, М. Шапіро, Р. Уолкер) абсолютизують роль мови як сили, що конструює світ. Стверджують, що всі форми мислення метафоричні. Наголошують на залежності суспільних відносин від мови політики та інтерпретації відповідних текстів [13, с. 25-27].

Найбільш значущі роботи описуваного періоду становлення політичної лінгвістики пов'язані з діяльністю американських фахівців з питань комунікації, попередників політичної лінгвістики В. Ліппманна (досліджував питання пропаганди і агітації; запропонував поняття «процесу встановлення порядку денного», використовував контент-аналіз), П. Лазарсфельда (контент аналіз; модель дворівневої комунікації, згідно з якою міжособистісні контакти через лідерів громадської думки), Г. Лассвелла (контент-аналіз; зв'язок між стилем політичної мови і політичним режимом) «) [4; 5].

Описуваний період позначений також встановленням тоталітарних режимів, що надало додаткового імпульсу для вивчення ролі мови у політиці через аналіз комуністичної і фашистської новомов. Одними з перших до критичного аналізу тоталітарного дискурсу вдалися Дж. Оруелл, який у романі «1984» (1948 р.) описав принцип «двоєдумства» (використання слів без певного чітко визначеного значення - ідеологем) і словник «новомови» - конкретні способи мовного маніпулювання, і В. Клемперер, автор публікації «LTI. Книжка для нотаток філолога», яка містить опис комунікативної практики фашизму [22, с. 11-13].

3. Політична лінгвістика 60-х - 80-х рр. ХХ ст. Даний період позначений активним вивченням комунікативної практики в сучасних західних демократичних державах і використання маніпуляції з допомогою мовних засобів. Ці напрями досліджень широко обговорюються в критичній теорії Франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, М. Хоркхаймер).

Під час холодної війни особливу увагу лінгвістів привертає мілітаристський дискурс («ядерна мова»).

Важливе місце в політичній лінгвістиці даного періоду посідає французька школа аналізу дискурсу (Ж. Дюбуа, Ж.-Ж. Куртін, М. Пеше, М. Фуко та ін.), що виникла на основі ідей психоаналізу (З. Фрейд), марксизму (К. Маркс) і структурної лінгвістики (Ф. де Соссюр) як спроба ліквідувати недоліки методу контент- аналізу. При дослідженні дискурсу представники школи аналізували не окремий текст, а множину текстів з урахуванням їх історичної, соціальної та інтелектуальної спрямованості, взаємозв'язків з іншими текстами, інституційних меж, інтенцій автора, його інтрадискурсу (його іншими висловлюваннями з відповідної проблеми) та інтердискурсу (висловлюваннями інших осіб з відповідної проблеми) [4].

Французький учений Ж. Женетт у роботі «Наративний дискурс» визначив головну формулу політичного дискурсу: текст, контекст та наратив, тобто сам акт мовлення. Ж. Женетт визначив головні риси кожного з елементів дискурсу, визначив модальність та інтенційність дискурсу [24].

У цей період отримали поширення дослідження політичної лексики, теорії і практики політичної аргументації, політичної комунікації в історичній перспективі. В центрі уваги дослідників перебували питання функціонування політичної мови під час передвиборної боротьби, парламентських і президентських дебатів, у партійному дискурсі. У межах вивчення мовних засобів політичної комунікації дослідники приділяли значну увагу розгляду політичних метафор і символів (наприклад, теорія про незмінні архетипічні метафори М. Осборна, теорія концептуальної метафори Дж. Лакоффа и М. Джонсона).

Все більш відточеним стає науковий апарат дослідження політичної комунікації, і все більше факторів враховується при дослідженні дискурсивної значущості певних висловлювань, текстів або множини текстів. Уже в цей період вивчення політичної комунікації виокремлюється у відносно самостійний напрям лінгвістичних пошуків. У 70-80-х рр. на Заході регулярно публікуються посібники з політичної комунікації і методів її аналізу [4; 5].

В цілому результатом другого і третього етапів виявилося формулювання основних положень, що стали ідейно-теоретичними джерелами політичної лінгвістики кінця ХХ ст. (ідеї М. Бахніта, А. Грамші, Л. Альтюссера, М. Фуко, М. Пешо, Р. Барта, П. Бурдьє, Ю. Хабермаса) [16; с. 28-29].

4. Сучасний етап розвитку політичної лінгвістики.

Особливо активно зарубіжні дослідження політичної комунікації розвиваються в кінці ХХ - початку ХХІ ст. Ознаки сучасного етапу:

«глобалізація» політичної лінгвістики, розширення її географії за рахунок появи відповідних досліджень у різних країнах Азії, Африки, Латинської Америки й Океанії, а також пострадянських державах;

розширення сфери наукових інтересів нової науки за рахунок включення в аналіз нових аспектів взаємодії мови, влади і суспільства;

становлення політичної лінгвістики як самостійного наукового напряму зі своїми традиціями і методиками, авторитетами і науковими школами. Зокрема, набуває широкого поширення і визнання назва дисципліни (Political Linguistics, Politolinguistik), проводяться спеціальні наукові конференції, публікуються численні збірки досліджень відповідної тематики. Політична лінгвістика активно вбирає в себе евристики дискурс-аналізу і когнітивної методології [4; 5].

Як зазначають О. Русакова та Д. Максимов, дослідження закордонної теорії дискурсу дає підстави для висновку, що провідними напрямками в дослідженні політичного дискурсу сьогодні є критичний та постмодерністський дискурс-аналізи. Серед найвідоміших представників першого напряму згадуються Н. Ферклоу, Р. Водак, П. Чілтон, К. Шаффнер, Т.А. ван Дейк, Г. Кресс, Л. Чоуліаракі; другий підхід знайшов відображення в працях Е. Лакло і Ш. Муфф, Я. Торфінга, С. Жижека, Я. Ставракакіса [16, с. 28-29].

У межах критичного напряму можна виділити декілька методологічних підходів. Прибічники соціально-семіотичного підходу до аналізу дискурсу (К. Кресс, Л. Чоуліаракі) переконані, що дискурс та всі його семіотичні (мовні й візуальні) атрибути працюють на певну ідеологічну настанову, і завдання критичного дискурс-аналізу