Постмодерністський підхід (на прикладі теорії Я. Ставракакіса) до аналізу дискурсу відрізняється від критичного цілою низкою ключових моментів. Для нього характерні: 1) відсутність інтересу до лінгвістичного дослідження дискурсу; 2) широке тлумачення поняття «дискурс», розгляд усіх без винятку соціальних практик як дискурсивних; 3) інтерпретація дискурсів як відкритих, рухомих і мінливих утворень, які постійно взаємодіють і конкурують за визначення змісту; 4) ставлення до політики як до артикуляції знань, способу формування і структурування соціального; 5) теза про те, що всі образи дійсності, які називають «об'єктивними», сформовані домінуючими дискурсами; 6) уявлення про ідеологічні поняття як про сукупність мінливих знаків, які мають різні артикуляції і позначаються поняттям «міф»; 7) прагнення поєднати в дискурс-аналізі концепцію влади М. Фуко з психоаналізом влади Ж. Лакана [16, с. 29-33].

Окрім зазначених підходів, у рамках сучасної політичної лінгвістики А. Чудінов [4] та М. Гаврилова [6] виокремлюють такі напрями, як контент-аналіз, риторичний аналіз, когнітивне дослідження політичного дискурсу.

Контент-аналіз має більш ніж вікову історію застосування до вивчення політичної комунікації. На відміну від критичного дискурс-аналізу, лінгвісти цього напряму повністю дистанціюються від суб'єктивності дослідника і аналізують великі корпуси (або невеликий, але спеціально підібраний корпус) політичних текстів з використанням методів комп'ютерної обробки матеріалу. У рамках сучасного контент-аналізу активно вивчаються квантитативні характеристики тактик вихваляння, критики і захисту; співвідношення в мові політиків змісту, орієнтованого на суспільні проблеми, і на особисті характеристики політиків; співвідношення в політичному дискурсі акцентів на минуле, сьогодення і майбутнє (В. Бенуа, Л. Бразеаль, А. Клюковські, В. МакХейл, П. Пір, В. Уеллс, А. Харткок та ін.) [4].

До риторичного напряму у вивченні політичного дискурсу належать фахівці, які прагнуть використовувати традиційні методики, що добре зарекомендували себе (Р. Айві, Р.Д. Андерсон, Р. Карпентер, М. Осборн, В. Ріккерт і ін.). Цей напрям дуже популярний у США [4].

Когнітивний аналіз здійснюється через дослідження концептів (історико-етимологічне дослідження або відновлення ієрархічних структур змісту), метафоричних моделей (аналіз метафор як способу відображення політичних реалій дає уявлення про стан суспільства) і фреймів (аналіз структур, що відображають стереотипні ситуації). Прикладом такого аналізу є дослідження К. де Ландшера і його колег з Амстердамського університету [6, с. 129-134].

Безсумнівно, наведений огляд відображає далеко не всі теоретичні та методологічні підходи до вивчення вербальної політичної інформації, що напрацьовані західною наукою. Систематичне дослідження відповідних теорій у сучасній вітчизняній політичній науці ще перебуває на початковій стадії. При цьому в роботі увагу сфокусовано на дослідженнях, які, з точки зору автора, є найбільш значним внеском у стано вле ння і розвиток політичної лінгвістики як наукового напряму, об'єктом дослідження якого є лінгвістичний аспект політичної комунікації.

У вітчизняній науці зазначена проблематика також не залишилася поза колом інтересів дослідників. Сучасна українська, як і російська, наука є наступницею науки радянської. Це спільне підґрунтя, науковий досвід, культурна і ментальна близькість України та Росії, загальна схожість соціально-політичних процесів та пов'язаного

ними дослідницького матеріалу дають підстави розглядати досягнення української та російської наук щодо дослідження вербальної політичної інформації в порівняльному аспекті.

Докладний огляд етапів становлення і провідних напрямів російської політичної лінгвістики надає А. Чудінов [22; 23]. Дослідник виокремлює

періоди вітчизняної історії дослідження політичної мови.

20-30-ті рр. - період дослідження змін, що відбулися в російській мові після 1917 р. (Г. Вінокур, С. Карцевський, Б. Ларін, Є. Поліванов, А. Селіщев, П. Черних, Р. Якобсон).

30-40-ті рр. - розробка понять «мови експлуататорів» і «мови трудящих» (послідовники Н. Марра), а також проведення лінгвополітичного аналізу «мови і стилю» провідних радянських політичних лідерів - В. Леніна, Й. Сталіна, С. Кірова, М. Калініна тощо.

50-80-ті рр. - проблеми політичної мови розглядалися в публікаціях з теорії і практики ораторського мистецтва і лекторської майстерності (Г. Апресян, В. Введенська, Н. Кохтєв, В. Одінцов), при висвітленні діяльності засобів масової комунікації (Ю. Бєльчиков, В. Костомаров, Д. Розенталь, Г. Солганік), у дослідженнях із питань агітації й пропаганди, а також у працях, присвячених розвитку й збагаченню російської мови у ХХ ст. (П. Денисов, С. Капралова, А. Кожин, Т. Крючкова, М. Панов, І. Протченко) [22, с. 15-17]. Особливістю радянських досліджень у сфері політичної лінгвістики є їх автономність від напрацювань світової науки, які переважно вважалися ідеологічно невідповідними і з огляду на це були маловідомі. Крім того, публікації радянських авторів зазнавали жорсткої цензури і самоцензури, що значною мірою впливало на їх змістовність і об'єктивність [23, с. 19-20].

з 90-х рр. - сучасний етап формування політичної лінгвістики як самостійного наукового напряму. Характерний як для російської