На основі аналізу конкретних публікацій з проблематики сучасної російської політичної лінгвістики А. Чудінов виокремлює декілька відносно автономних напрямів досліджень.

Дослідження в області теоретичних основ політичної лінгвістики - аналіз конкретних одиниць у рамках політичних текстів. Це публікації, автори яких прагнуть дослідити загальні категорії політичної лінгвістики, сформулювати теоретичні основи цієї науки, охарактеризувати її понятійний апарат і термінологію (В. Базилєв, А. Баранов, О. Воробйова, Ю. Караулов, Л. Крисін, Н. Купіна, А. Михальська, Н. Мухарямов і Л. Мухарямова, П. Паршин, Г. Почепцов, Л. Шпаков, Ю. Сорокін, А. Чудінов, Є. Шейгалідр) [22; 23]. Дослідженням політичного дискурсу і дискурсології присвячені публікації М. Ільїна, О. Русакової та Д. Максимова, зв'язки мови із політикою досліджують А. Мукарямова, С. Ушакін.

В Україні цей напрям здається менш розвиненим, ніж у російській науці. Найбільш значущі: монографія Л. Нагорної «Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики» [13] (окреслюється ґенеза політико-лінгвістичних досліджень, проблемне поле політичної лінгвістики та прослідковується зв'язок між політико-мовними і етнічними процесами), Н. Кондратенко «Український політичний дискурс: Текстуалізація реальності» [10] (докладний і багатоаспектний аналіз політичного дискурсу в українському комунікативному просторі, а також визначення стрижневих понять політичної лінгвістики), А. Літовченко «Пануючий дискурс і основні політичні міфи сучасної України» [11], дисертація К. Серажим «Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматично-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінфор- маційного дискурсу)» [18].

Дослідження радянської політичної мови - вивчення мови пострадянської епохи. Ці дослідження доводять існування так званої радянської «новомови» - офіційної мови тоталітарного суспільства із характерною жорсткою регламентацією, яка визначала строге проходження всіляким нормам і яка відсутня в політичній мові пострадянського періоду. Цей напрям розробляють такі науковці, як Ю. Бельчиков, А. Ворожбітова, С. Данилов, В. Жельвіс, Н. Кожевнікова, С. Кордонський, Н. Купіна Є. Лассан, Ю. Льовін, В. Мокієнко і Т. Нікітіна, Б. Норман, Г. Почепцов, Р. Розіна, А. Романенко А. Чудінов [23].

Піком дослідження особливостей функціонування мови в тоталітарному суспільстві, опису стратегій мовної поведінки і мовної свідомості «людини радянської епохи» українськими науковцями є середина 90-х рр. Ці питання достатньо повно відбиті в збірці статей «Мова тоталітарного суспільства», виданій у 1995 р. (Київ) за матеріалами міжнародної конференції «Мова тоталітарного суспільства: лексика, синтаксис, прагматика» [12].

Посткомуністичний дискурс аналізують також А. Клєпіков та А. Маколкін; О. Білий порівнює радянську новомову і пострадянський дискурс з огляду на зв'язок із типом політичної еліти.

В межах цього напряму розглядається питання про взаємозв'язок мови й ідеології (монографія Г. Яворської «Прескриптивна лінгвістика як дискурс: мова, культура, влада» [25]).

Нормативний і дескриптивний (описовий) підходи до вивчення політичної мови. Перший підхід полягає у фіксації нових явищ без надання їм оцінки, другий передбачає прискіпливий аналіз помилок у мові політиків. Серед кращих публікацій даного типу можна назвати книгу М. Горбаневського, Ю. Караулова і В. Шаклєїна під редакцією Ю. Бельчикова «Не говори шорсткою мовою [22, с. 22-23; 23].

В українській політичній науці зазначений напрям (особливо нормативний підхід) не є достатньо популярним. Водночас зустрічаються окремі публікації, які можна віднести до дескриптивних досліджень сучасної політичної мови: (вульгаризми (С. Рябов); неологізми та інші засоби створення експресивно-емоційного фону в політичному виступі (М. Діденко); евфемізми (О. Лебідь, К. Серажим); політичні метафори (Х. Дацишин, О. Чадюк) тощо.

Автономне дослідження окремих мовних рівнів політичної мови (фонетики, лексики і фразеології, синтаксису). Нові явища фіксуються передусім в лексиці і фразеології. В цілому для російської літературної мови кінця ХХ століття особливо характерні два явища: інтенсифікація процесів запозичення іноземних слів і активне використання просторічних і жаргонних слів. Лексико-фразеологічні інновації в політичній мові останніх років багатоаспектно проаналізовані в публікаціях А. Васильєва, О. Воробйової, О. Єрмакової, Є. Земської, В. Костомарова, Н. Черникової і ряду інших лінгвістів [22, с. 23-24; 23].

Український досвід у даному напряму є дещо меншим; варто відзначити, що у дисертаційній роботі О. Андрейченко «Лексико-фразеологічна основа текстів політичних дискусій (на матеріалі української преси кінця ХХ - початку ХХІ століття)» описується лексико-фразеологічна основа текстів політичний дискусій, які складають самостійний комунікативний жанр в контексті політичного дискурсу.

Дослідження жанрів і стилів політичної мови. А. Баранов і Є. Казакевич, С. Виноградов, Л. Граудіна і О. Дмитрієва розглядають специфіку парламентських дебатів; М. Китайгородська і Н. Розанова пишуть про комунікативний простір мітингу; А. Романов і Л. Романов аналізують жанр політичної плітки. А. Плуцер-Сарно знаходить у виступах депутатів російської Державної Думи ознаки традиційних жанрів пародії, плачу, сповіді і пасквіля. Специфіці телевізійної політичної мови присвячені публікації А. Васильєва, М. Канчер, Н. Мартиненко і ряду інших мовознавців. Спеціальні дослідження присвячені аналізу настінних написів, гасел, передвиборної полеміки, політичного скандалу [23]. Специфіку різноманітних жанрів політичних текстів досліджує О. Алтунян.

В Україні важливе місце у вивченні політичної мови посідає монографія О. Семенюка «Мова епохи і її відображення в сатирико- гумористичному тексті» [17] (дослідження мови сатирико-гумористичних творів від