держави йдеться принагідно, дослідник торкається лише окремих сторін цього процесу, в основному, лише тих, що дозволяють йому виразніше показати роль шляхти у Хмельниччині [3, с. 44-45]. В.Масненко серед державницьких аспектів у працях раннього періоду виділяє такі: розгляд еволюції української політичної думки, особливо визрівання ідеї створення незалежної держави, державницьке функціональне призначення шляхти, значення Зборівського, Переяславського та Гадяцького договорів у державному виокремленні України. Принагідно згадуються, але не аналізуються "нові форми політичного життя України" [3, с. 45].
У цілому ж у ранніх працях В. Липинського українська держава доби Хмельниччини оцінюється як нереалізована можливість. Таким чином, тут простежується більш критичний підтекст, ніж у пореволюційному науковому доробку.
Справжній перехід Липинського на державницькі методологічні засади слід пов'язувати з подіями світової війни та національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Великою мірою цей процес тісно переплітався із еволюцією саме політологічних та історіософських поглядів науковця.
На початку Першої світової війни Липинський був мобілізований до російської армії і в чині прапорщика воював у Східній Прусії, проте через хворобу був переведений до резерву. 1917 року він став співзасновником Української хліборобсько-демократичної партії (центр якої розмістився у Лубнах) та автором виданої в Полтаві програми цієї партії, яка базувалася на двох засадах: приватна власність на землю і незалежність України. Від початку червня 1918 року Липинський був послом Української Держави, а згодом і Української Народної Республіки у Відні. Через 15 місяців він пішов у відставку на знак протесту проти страти урядом полковника Болбочана.
Упродовж семи років Липинський мешкав у австрійському гірському містечку Райхенау, редагував журнал "Хліборобська Україна", керував діяльністю створеного ним Українського союзу хліборобів-державників, який підтримував Павла Скоропадського. 1926 року Липинський переїхав до Берліна і працював там в Українському Науковому Інституті, проте наступного року за порадою лікарів повернувся до Австрії та оселився у власному будинку у гірській місцевості Бадег
поблизу Граца.
1930 року через конфлікт із Павлом Скоропадським Липинський розпустив Союз хліборобів-державників, натомість заснував Братство українських класократів-монархістів. Саме в еміграції Липинський пише свою основну політологічну працю "Листи до братів- хліборобів", монографію "Теорія управління", яка сьогодні вважається втраченою, а також публіцистичний твір "Хам і Яфет".
Обґрунтовуючи теоретичні питання державотворення, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, на його думку, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Отже, ідеалом держави для В.Липинського є держава національна. Це закономірно. Адже він жив у добу націоналізму, коли європейська суспільна думка, а відповідно й провідні мислителі, орієнтувалися на творення національних держав. Однак у трактуванні національної держави існувала проблема: хто кого творить - держава націю чи, навпаки, нація державу. В. Липинський дає однозначну відповідь: без держави немає нації, саме держава в націотворенні відіграє основну роль. Народ же - це лише "етнографічна маса", яку треба організовувати за допомогою держави. Фактично тут (хай у дещо прихованій формі) вимальовувалася така схема: провідна верства (еліта), власне польська шляхта має організувати за допомогою державних структур (практично насильницьким шляхом) "недисципліновану" й пасивну українську етнографічну масу. Звісно, провідна верства повинна займати не просто керівне, а привілейоване становище та мати узаконену монополію на державну владу. Всі ж інші верстви не повинні на це претендувати. Їхнє функціонування має здійснюватися в чітко визначених межах. На чолі ж держави повинен стояти монарх - своєрідний арбітр між станами.
Липинський бачив у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила мілітарна - "войовники", економічна - "продуценти" (до неї зараховувалися землевласники-поміщики і землевласники-селяни - так званий "хліборобський клас", власники підприємств і наймані робітники) та інтелектуальна - "інтелігенти". Особливі державотворчі якості він приписує "войовникам- продуцентам", інтелігенція ж виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона формулює стихійні підсвідомі прямування в суспільстві. Отже, носіями українського визвольного руху, вважає дослідник, мають стати не тільки інтелігенти, але й організатори хліборобства, індустрії, армії, тобто ті суспільні сили, що завжди утворюють кістяк держави [12, с. 5].
У своєму вченні про еліту Липинський виходить із маккіавеллістської традиції європейської соціологічної думки в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невід'ємним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства - еліти.
На думку Липинського, історично еліту як державотворчу силу утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.
Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї "надлюдини", людини - державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації та держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично- патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, вона (держава) мусить мати господаря. Розуміючи всі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії - гетьманату.
Липинський створив власну типологію державних устроїв, що розрізняються способами організації своєї влади: охлократію, класократію і демократію.
Ідеал своєї держави В.Липинський називає "класократичною монархією", "класократією". Її устрій відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. Натомість