демократія, за Липинським, характеризується порушенням рівноваги між владою і свободою на користь останньої. А охлократія означає абсолютистичне панування "войовників-непродуцентів", з цілковитим придушенням свободи й самодіяльності громадянства [19]. Класократична ідея, в основі якої лежить співпраця усіх суспільних класів української землі, має стати, на думку вченого, противагою соціалізму, який ставить понад усе партію з її гаслом "ціль виправдовує засоби", і націоналізму, який керується в політиці диференціацією етнічного походження усіх мешканців української землі [12, с. 6].
У "Листах до братів-хліборобів" В.Липинський аналізує причини, що призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед - оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.
Він підкреслює: "Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, - ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати" [20, с. 456].
Після періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. остаточно формуються й методологічні підходи Липинського до аналізу історичного процесу, оскільки тепер учений намагався на прикладі минулих і сучасних йому історичних невдач показати своїм землякам правильний шлях до успішного втілення в життя ідеї української державності [16, с. 140]. У завершеному вигляді ці підходи використані Липинським у його останній історичній праці "Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII століттю", яка з'явилася 1920 року і являла собою розширений варіант його поглядів, викладених у польськомовній праці 1912 року "Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy" (збірка "Z dziejow Ukrainy"). При цьому в передмові до монографії сам автор наголошує, що ширшу "історію України почав писати ще перед війною, але за схемою, відмінною від прийнятої досі в українській історіографії" [3, с. 47]. Отже, Липинський сам підкреслював зміну методологічних підходів у своїх історичних дослідженнях після національно-визвольних змагань. I дійсно, "Україна на переломі" суттєво відрізнялася від свого прообразу саме домінуючою увагою до проблем українського державотворення. На думку В. Масненка, Липинський виходив із ситуації, що вся дотеперішня історіографія, перебуваючи під впливом трьох ідеологій: російської державної, польської державної та національно- культурної, української недержавної, методологічно не спроможна пояснити багатьох історичних фактів [3, с. 48]. Тому вчений намагався розширити рамки ідеологічно обмеженого дослідження українського минулого. Вихід із тупикової ситуації він убачав лише у визволенні "з накинутого нам під час нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець" [21, с. 14] і усвідомленні всього розмаху української історії.
В "Україні на переломі" вчений розглядає три основні проблеми: побудову української держави, роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (зокрема гетьмана Богдана Хмельницького) в історії України. При цьому Липинський застосовує аналітично- концепційний метод дослідження, ґрунтуючи його на своїй політологічній теорії. Особлива увага у праці приділена розвитку Української козацької держави від автономізму до майже повної незалежності. Інтерпретуючи по-новому питання про форми державного устрою за часів Хмельниччини і беручи до уваги монархічні й абсолютистські плани гетьмана, дослідник розвинув власну теорію гетьманату, що базувалася на династично-дідичних засадах зі становою репрезентацією. На його думку, на тому етапі історичного розвитку найперспективнішою формою державного устрою України була гетьманська монархія, бо саме вона могла легімітизувати державну владу. Гетьманське правління послужило б своєрідним регулятором і виразником інтересів різних верств тогочасного українського суспільства. Липинський проаналізував у своїй праці співвідношення між гетьманською владою і такими верствами, як козацтво, міщанство, духовенство, селянство, непокозачена шляхта і, як стверджує Я. Пеленський, "конструював модель нової української аристократії, або еліти, відводячи їй основну державотворчу роль" [16, с. 140]. Саме увага до цих питань у монографії Липинського свідчить про те, що вона ґрунтувалася на засадах справжньої державницької методологічної концепції, яка набула завершеного вигляду.
Заради справедливості слід зауважити, що в історіографічній концепції Липинського пореволюційного періоду певний час зберігалися й деякі елементи неоромантичних підходів до аналізу історичного процесу, що, зокрема, знайшло своє відображення у творенні автором "України на переломі" міфу довкола особистості Б. Хмельницького. Творення подібних культів-міфів великої людини були поширені у тогочасній Європі саме серед істориків неоромантичного напряму. Можливо, Липинський використав такий підхід, як "засіб розбудити націю і історичну свідомість суспільства" [16, с. 141]. Пізніше вчений відійшов від неоромантичного, ідеологізуючого підходу до історії, в тому числі від перебільшення ролі видатних осіб в історичному процесі, замінивши його, за твердженням того ж таки Я.Пеленського, на "соціологічний та теоретично-політичний аналіз співвідношення між державою, елітою та суспільством" [16, c.
Праця "Україна на переломі" мала стати лише одним із чотирьох томів видання "Історичні студії та монографії", яке так і залишилося нереалізованим. Перший том