демократичної політичної культури та відповідної системи цінностей в перехідних суспільствах зосереджені, в першу чергу, на вивченні системи масових і індивідуальних орієнтацій на підтримку демократії. Толерантність розглядається при цьому як основний критерій довіри і підтримки. Політичну терпимість (толерантність) віднесено більшістю сучасних іноземних аналітиків до категорії ключових нормативних демократичних цінностей, яка значною мірою визначає перспективи формування політичної культури в умовах демократизації [8].

На нашу думку, вибори в Україні - це те випробовування, той екзамен, навіть самий лише перебіг якого характеризує, наскільки ми, наше суспільство в цілому та кожен з нас особисто просунулись на шляху демократичних реформ, розвитку демократичної культури, захисту демократичних цінностей. Саме передвиборчі перегони є періодом найбільшої активізації політичного життя як квінтесенції всього різноманіття суспільних відносин країни, саме цей час є часом організації окремими політичними силами найтіснішої співпраці, взаємодії між собою або ж, навпаки, моментом максимального загострення між ними політичної боротьби. Те, на яких засадах здійснюється така взаємодія (чи є ці відносини співпраці із тимчасовими або постійними союзниками взаємовигідними та

рівноправними), за якими правилами точиться ця боротьба за державну владу (чи існують взагалі якісь правила та обмеження в засобах досягнення перемоги над супротивником), свідчить про ступінь толерантності того чи іншого політика, партії, руху, а отже, і про загальний рівень політичної культури кожного конкретного суб'єкта політичного процесу. Саме толерантність як визначальна нормативна демократична цінність постає в даному випадку одним з вирішальних критеріїв оцінки лояльності суб'єкта до обраного суспільством курсу на демократичні перетворення. Така ключова позиція в системі демократичних цінностей належить толерантності у зв'язку з тим, що без неї реалізація решти складових цієї системи практично неможлива. Толерантність як домінанта політичного простору робить можливою свободу вибору: без неї стають нереальними ні свободна боротьба партій на виборах, ні свобода індивідуального виборця підтримувати ті суспільно-политичні рухи, які відповідають його преференціям та зробленому ним політичному вибору.

Аналізуючи перебіг останньої виборчої кампанії, врешті-решт, звертаєш увагу на те, що останнім часом все рідше "жертвами" нетерпимості з боку політиків стають ті чи інші політичні погляди опонентів, позиції та пункти їх програм, критика яких (поглядів, позицій, програм) набуває дедалі більш зважених форм. Основними об'єктами нетолерантного ставлення сьогодні, як правило, є окремі риси характеру чи темпераменту того або іншого діяча, певні особливості його біографії, особистого чи сімейного життя, інші другорядні факти, часто взагалі несуттєві для політичного майбутнього країни. Така тенденція, на нашу думку, свідчить про панування серед політичних лідерів-учасників передвиборчого процесу розуміння недоцільності критики, тим більше - заперечення того чи іншого пункту передвиборчої програми свого опонента, оскільки кожне висунуте ним гасло, кожна оголошена декларація, будь-яка зроблена заява чи просто висловлена думка так чи інакше зорієнтована на якогось конкретного виборця, переконує цього виборця у тому, що саме цей кандидат зможе якнайкраще захистити його (виборця) інтереси, забезпечити його потреби. Тому критика конкретних передвиборчих програмних позицій супротивника неминуче відверне від себе якусь частину електорату, коштуватиме такому політику певну кількість голосів виборців, яка за деяких обставин може відіграти вирішальну роль у визначенні переможця у виборах.

Той факт, що деякі політичні лідери та партії у своїй передвиборчій агітації часто-густо роблять заяви, використовують гасла, які аж ніяк не характеризують їх з боку політичної толерантності, ще раз доводить, що Україна стоїть ще в самому початку шляху побудови повноцінного демократичного суспільства. Але не наявність в арсеналах окремих представників політичної еліти прийомів та засобів ведення конкурентної боротьби, не тільки несумісних із поняттями політкоректності та терпимості, а й які суперечать елементарним нормам етики та моралі, не їх готовність в будь-який момент вдатись до, м'яко кажучи, не дуже конструктивної критики опонента чи відвертого поливання один одного брудом, має викликати найбільше занепокоєння аналітиків та свідомих виборців. Значно більше значення, на думку автора, має той факт, що таке нетерпиме ставлення до опонентів не заважає окремим діячам користуватися підтримкою значної частини електорату, яка, віддаючи свої голоси цьому кандидату, схвалює таким чином його непримиримість, агресивність, ворожість до конкурентів. Це свідчить про те, що, з одного боку, суспільство частково ще живе, можливо, несвідомо, політичними категоріями і цінностями минулої тоталітарної епохи - епохи класової боротьби та диктатури одного класу, епохи, коли саме нетерпимість була цінністю, саме непримиримість до класових ворогів та безкомпромісність в боротьбі з ними (як політичними, так і фізичними методами) визначали характер політичного життя країни; з іншого боку, можна зробити висновок, що навіть ті, хто вже сьогодні бачить перед собою демократичні орієнтири розвитку суспільних відносин, все ж таки ще недостатньо чітко усвідомлюють всю важливість побудови відповідної системи політичних цінностей на засадах терпимості, безумовну необхідність плекання толерантності як атрибуту політичної культури суспільства та держави в цілому і кожної окремої особи зокрема.

Неабиякий інтерес становить також проблема граничної межі толерантності як риси політичної культури суб'єкта. Чи може взагалі існувати така межа? Якщо може, то де вона має проходити, аби, не приносячи в жертву власні цінності та потреби, дати можливість вільно реалізовуватися інтересам іншої сторони? Чи можемо ми припустити існування диференційованого підходу у вирішенні цього питання у кожному