УДК 323.1(477)(091)

Кіссе А.І.,

Одеська обласна державна адміністрація

Міжетнічна взаємодія в Україні: етноісторичні традиції

У статті аналізуються основні історичні етапи формування етнонаціонального складу населення України. Автор визначає показники міграції населення, вплив соціальних і етнонаціональних процесів на формування складу населення окремих регіонів України.

The main historic stages of forming ethno-national structure of the Ukrainian population are analysed in the article. The author distinguishes the main indices of population migration, impact of social and ethno- national processes to forming population structure in regions in Ukraine.

УПОЛІЕТНІЧНОМУ суспільстві рівень міжетнічної взаємодії та ступінь розвитку культури міжетнічного спілкування визначають його соціокультур- ні, політичні й правові параметри. Від рівня міжетнічної взаємодії зрештою залежить національна безпека і прогрес у цивіліза- ційному сходженні суспільства.

В Україні міжетнічну взаємодію характеризують динамізм, високий ступінь толерантності численних етнічних груп як щодо титульного етносу, так і щодо одна одної, їхній територіально-громадянський патріотизм, висока консолідація навколо національної ідеї, міцні традиції мирного співіснування різних етносів на одній території, які багато в чому зумовлені особливостями менталітету та етнопсихології українців.

Ці традиції сформувалися в результаті тривалого історичного періоду міграцій, колонізації, асиміляції, адаптації різних етносів у ландшафтному середовищі титульного (корінного) етносу.

У формуванні етнічного складу населення України, а відтак і традицій міжетнічної взаємодії, можна виділити принаймні три основних етапи.

Перший із них стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи протилежні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен.

Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів IV-IX ст. - гунів, готів, аварів, "аспарухових болгар" на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, що проходило через територію України, залишило помітний слід на її етнічному грунті. Вони виявилися або в мовних компонентах, у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури, або у поповненні слов'янсько-українського населення іноетнічними субстратами. Ці субстрати стали складовими саме слов' янської етнічності, розчинившись у її системі, відносно рельєфніше відтінивши слов'янську спільність. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців.

Третій етап обіймає великий часовий діапазон - XII-XIX ст. і пов' язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами - Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Чехо-Словаччиною, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII-XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному грунті, котрий тепер не стільки вбирав іноетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування етнічних груп.

Певне уявлення про етнічний склад населення України та процес його формування дають об'єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII-XX ст. Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення українців їхня питома вага була завжди домінуючою порівняно з іншими етнічними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст. неухильно зменшувалася щодо їхньої загальної кількості у світі; з 20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції - результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх державах, де мешкала значна частина українського населення. Так, зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву протягом XVIII ст. з 85,6% до 83,3% було викликано насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних зон.

Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони ілюструються такими показниками. Тільки в Росії поза Україною на початку XVIII ст. налічувалося 8% всіх українців світу, на початку XIX ст. - 14,4%, на початку XX ст. - 22,4%. Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у внутрішні регіони Російської держави (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессара- бію), другий - переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у 1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн. українців, то в 1897 р. - понад 6 млн.

Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і демографічними процесами (невеликим природним приростом у Правобережній Україні, де цьому заважала кріпосницька система) та значним притоком в Україну іноетнічних груп.

Щодо окремих регіонів України, соціальні та етнонаціональні процеси в яких були різними, то українське населення в них розподілялося так: найбільш «українським» було Лівобережжя - українці становили близько 90% усього населення; на Правобережжі - майже 80%. З кінця XVIII ст. як на Лівобережжі, так і на Правобережжі частка українців дещо зменшилася, відповідно на 1,5% і 0,9%: на Лівобережній Україні - за рахунок інтенсивної міграції російських однодворців і розкольників та внаслідок значного відтоку місцевого українського населення в Новоросію і на Північний Кавказ; на Правобережній Україні - через значну міграцію польського, єврейського та молдавського населення.

Помітне зменшення українців Правобережжя спостерігалося в першій половині XIX ст.: з 90 до 80%. Воно визначалося помітним зростанням частки й чисельності єврейського населення, що мігрувало з Польщі та Білорусії і концентрувалося в Україні, по «смузі осілості». Скажімо, в Київській