На відміну від Лівобережжя та Правобережжя, в Степовій Україні, зокрема в новоутвореній Новоросійській губернії, кількість українців різко збільшилася за рахунок їхньої міграції з інших регіонів України. Однак питома вага українців і тут зменшувалася: тільки з 1795 по 1858 р. - на 8%. Цей процес пов'язаний як з інтенсивною міграцією німецьких колоністів (насамперед на Херсонщину), а також росіян та молдаван, так і з русифікацією значної частини українського населення.

Останній процес особливо характерний для Донбасу пореформеного часу, де частка українців знизилася до рівня 68,9%. Ще суттєвіші зміни в етнічному складі населення сталися в Бессарабії, де українці становили лише 20% і тільки в Хотинському повіті - третину. Зменшення українського населення відбувалося в цьому регіоні за рахунок міграції німців-колоністів, болгар і гагаузів.

Інша етнічна картина склалася в Таврійській губернії: частка українців зросла з 1795 по 1858 р. удвічі, переважно за рахунок міграції українців з інших регіонів України.

Специфічні етнонаціональні процеси відбувалися в тих частинах України, що відійшли до західних сусідніх держав: Польщі, Угорщини, пізніше до Австро- Угорщини. Найменших втрат українці зазнали в Червоній Русі (на Белзщині, Холм- щині, Підляшші), захопленій Польщею. Там протягом XIX ст. питома вага українців у складі всього населення знизилася з 5,68 до 4,52%. Виняток становить Підляш- шя, українське населення якого (там воно становило близько 60% всього населення) змушене було згідно з договором між СРСР і Польщею повернутися до України.

Більшої руйнації зазнало українське населення Закарпаття та Галичини, що після першого поділу Польщі в 1772 р. входили

до складу Австро-Угорщини. Закарпаття (Підкарпатська Русь, Угорська Україна) з XI ст. було складовою Угорського Королівства. Галичина, з XIV ст. відома як Руське воєводство, була захоплена Польщею, а після її поділу - Австрією. У 1782 p. Галичина була поділена на Західну (власне польські землі) та Східну (українські етнічні землі), з якої пізніше (у 1853 р.) виділилося Герцогство Буковини. Українське населення в ньому протягом XIX ст. зменшилося з 45,80 до 44,77% переважно за рахунок збільшення молдавського і румунського населення. Щодо Підкарпатської України і Галичини, то там частка українців скоротилася: в Західній Галичині - з 5,51 до 4,22%, в Східній Галичині - з 71,24 до 66,2%, в Угорських комітатах - з 5,04 до 3,87%. Зменшення питомої ваги українців Галичини пов' язувалося з процесом їх спольщення та значним розбавленням єврейським населенням, що ілюструється такими даними: з початку XIX ст. до 1857 р. частка поляків збільшилася з 18,91 до 19,89%, євреїв - з 6,92 до 11,25%.

Скорочення частки українців угорських комітатів зумовлювалося мадяризацією та словакізацією. Лише за 30 років (з 1870 по 1900 р.) угро-руси, як писав В.П. Погодін, втратили 213 общин, в тому числі 176 - на користь словаків. Отже, зниження частки українців у західних українських етнічних землях, пов'язане з мадяризацією, словакізацією та частково зі спольщенням, відображало інтенсивний процес, причому набагато інтенсивніший, аніж процес русифікації українців у східних районах.

Принаймні у XIX ст. частка українців у етнічних землях Східної України, як і в російських губерніях, збільшувалася: в центрально-землеробському районі українці становили близько 12%, в тому числі на Воронежчині - 40, Курщині - 26, а на території Острозького полку Слобідської України - 90%. На Нижньому Поволжі українці становили 7%, на Північному Кавказі - 18,34%. Проте із створенням наприкінці XVIII ст. Землі Війська Чорноморського частка українців невпинно зростала: у 1795 р. вона становила майже 19%, у 1834 - 24,80, у 1858 p. - 43,9%, наприкінці XIX ст. майже все населення було вже українським. Певне зростання чисельності й частки українців спостерігалося навіть у 20-30 роках XX ст., їхня питома вага щодо всієї кількості українців у світі досягла 83,6%. Це сталося через деяке збільшення території основного етнічного масиву українців і значну асиміляцію українців зарубіжжя.

Даний процес тривав і в 40-х роках як результат переселення значної кількості українців із Польщі та Чехословаччини в ході обміну населенням між цими країнами та СРСР. У останні три десятиліття зростання відносної та абсолютної чисельності українців в Україні уповільнювалося у зв'язку з посиленням у ній асиміляційних процесів, а також пожвавленням міграції сюди іноетнічного населення з інших республік колишнього СРСР.

Активізувалася у цей період і еміграція українців до зарубіжних країн. Зазначена ситуація ілюструється такими даними: у 20-х роках загальна кількість українців у світі становила 37 227,8 тис., із них мешкали в Україні 27 67,6 тис., у різних районах СРСР - 8 344,4 тис., у зарубіжній Європі - 745,8 тис., в Америці - 560 тис.; наприкінці 30-х років: 35 616,6 тис. - у світі, 29 606,8 тис. - в Україні, 4 524,7 тис. - в СРСР, 876,1 тис. - в Європі і 609 тис. - в Америці; у 1959 р. - відповідно: 38 624,7 тис.; 32 158,4; 5063,3; 335 і 1 053 тис.; у 1979 р.: 44 083,9; 364 995,6;