ресіями турецьких завойовників та посиленням експлуатації з боку власних господарів. Пізніше, у XVII - XVIII ст., молдавські поселення виникають на Правобережжі, на межиріччі Дністра і Південного Бугу, в Бессарабії, а з освоєнням південних земель - у Новоросії. Основним осередком розселення молдаван була Бессарабія, особливо після її включення до складу Росії. Сюди рушили молдавські переселенці із Запрутської Молдавії та деяких внутрішніх їх районів, визначивши тим самим високу питому вагу молдаван серед населення Бес- сарабії, до 60% на початку XIX ст. Найбільш компактно молдавани заселяли Оргі- ївський повіт (там на початку XIX ст. вони становили 82,5%), Бельцький (до 80%), Кишинівський (78%), Сороцький 67,6%), Бен- дерський (65,6%). В інших українських землях вони не були більшістю, хоча попервах не поступалися українцям. Скажімо, на Хотинщині їхня частка становила 41,9% у 1834 p., Аккерманщині - 40%, Ізмаїльщині - 29,0%. Починаючи з половини XIX ст., частка молдавського населення Бессарабії, як, до речі, і Новоросії, поступово зменшилася за рахунок інтенсивної міграції українців та інших національних груп - росіян, болгар, гагаузів, «варшавських» колоністів, зокрема німців.

Якщо на початку XIX ст. молдавани Бес- сарабії становили понад 60%, то у 1834 р. - 58,23%, у 1850 р. - 57,06%, у 1857 р. - 53,22%, у 1897 р. - 47,60%, а у 1907 р. - 45,72%. Особливо помітно молдавське населення скорочувалося в Бендерському та Ізмаїльському повітах, котрі ставали районом інтенсивного розселення німецьких колоністів, а також болгар і гагаузів. У Бен- дерському повіті частка молдаван зменшилася протягом другої половини XIX ст. майже вдвічі: з 77 до 45,13%; на Ізмаїльщи- ні це відбувалося повільніше, а наприкінці XIX ст. вона навіть збільшилася до 39%. Така етнічна картина обумовлена тим, що ця територія у 1857-1878 pp. входила до складу Молдавії, пізніше - Румунії, а тому значна частина українців та болгар залишила ці місця, переселившись в інші українські землі.

Загальне зменшення молдавського населення Бессарабії та інших прикордонних земель (у Бессарабії з 60 до 53,10%; у Ново- росії - з 14,20 до 9,97%) спричинилося двома чинниками: переселенням молдаван у східні частини Степової України, на Північний Кавказ та інші райони Росії, а також помітною їхньою асиміляцією українцями й росіянами, особливо тих чисельно невеликих груп, котрі далеко заглибилися в українські етнічні масиви, відірвавшись від материнського етнорегіону. Асиміляційні процеси в середовищі молдаван-ізолятів особливо помітними були в Новоросії, Тав- рії, Донщині, а також у Правобережній Україні. Якщо на початку XIX ст. у південних районах України молдавани становили від 1 до 5%, то наприкінці XIX ст. - від 1,81 до 0,43%. Така сама тенденція спостерігалась і в південних районах Поділля, насамперед Балтщині, Ямпільщині, Ольгопіль- щині, що на початку XIX ст. інтенсивно заселялися молдаванами (їхня питома вага становила від 5 до 14%). Проте у порефор- мений час їхня частка, незважаючи на нові міграційні хвилі, різко скоротилася до 1-4% внаслідок переважно української асиміляції. Свідченням таких процесів є численні записи приходських списків, один із яких подає В. Кабузан: "Молдавське село Дими- трашівка налічує 673 чоловіка і 706 жінок. Молдавську мову мало хто із них знає, оскільки вони стали малоросами".

В етнічному складі сучасного населення України молдавани становлять 0,5%, тобто близько 258, 6 тис. осіб, переважно концентруючись у районах їх традиційного розселення: на Буковині - 9%, Одещині - 5,5%, Миколаївщині - 1,3%, Кіровоградщині - 0,9%. У цих регіонах їхня питома вага останнім часом збільшується, що спричиняє не стільки певний приплив молдавського населення, скільки процес етнокультурного відродження тих молдаван, котрі давно тут мешкають.

Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших. Розміри її в окремі історичні періоди різко коливались, як, до речі, і форми розселення: від компактних районів до дисперсних груп. Єврейський субстрат брав певну участь у етногенетичних процесах населення ще за часів Київської Русі. Однак масове їх переселення розпочалося у XIV ст., здебільшого до західних районів України - Галичини і Буковини, а з поділами Польщі - на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя. Основний їх потік йшов з Галичини, Польщі й Білорусі, що відійшли до Росії. Етнічний потік євреїв був надзвичайно інтенсивний. По суті, лише протягом XIX ст. їхня кількість збільшилася в 9 разів, що дало їм змогу переміститися з дев' ятого на п' яте-четверте місце, поступаючись лише українцям, росіянам, білорусам і полякам. Про темпи їхнього приросту можуть свідчити дані ревізії 1794 р. та перепису 1897 р. Власне, за 100 років частка євреїв Правобережної України зросла з 3,61 до 12,49%; Лівобережної України - з 0,31 до 3,14%; Новоросії - з 1,50 до 6,67%, Буковини - з 2,34 до 13,17%, Східної Галичини - з 6,92 до 12,86%. Щодо окремих губерній, то дані розподіляються таким чином: питома вага єврейського населення Волині збільшилася з 3,56 до 13,21%; Поділля - з 3,85 до 12,26%; Київщини - з 3,43 до 12,10%; Херсонщини - з

62 до 11,80%; Бессарабії - з 6,32 до

80%; Чернігівщини - з 0,51 до 4,97%; Катеринославщини - з 0,37 до 4,69%; Полтавщини - з 0,38 до 3,96%; Таврії -