Попервах уряд заохочував переселення євреїв разом із поляками та білорусами з тих земель, що були приєднані до Росії, однак пізніше масова міграція єврейського населення почала регулюватися серією законів 1794, 1799, 1804 і 1825 pp. Вони обмежували місце їхнього проживання спочатку районами традиційного розселення євреїв - Бессарабією та Галичиною, згодом дещо розширюючи ареал територією Лівобережної України і Новоросії, але з 1825 р. звузили територію поселення «смугою осілості». Через це євреї були виселені з Києва та інших міст Лівобережжя. Така дискримінаційна політика провадилася до 1917 p., а пізніше була дещо ослаблена.

Проте чисельність єврейського населення продовжувала зростати. Це фіксують статистичні дані. Скажімо, наприкінці XIX ст. в етнічних землях України, що відійшли до Царства Польського (наприклад, у Під- ляшші), частка євреїв становила до 16% проти 9% на початку XIX ст.; в Правобережній Україні - 10% проти 5,30% (в тому числі на Волині - 13%, Поділлі - 11%, Київщині - 10%, в Житомирському повіті - 19%, Летичівському, Могилівському та Старокостянтинівському - близько 17%, а у Бердичівському - 27%). У Бессарабії питома вага єврейського населення збільшилася у зазначений період з 6,32 до 11,80%, в Таврії - з 0,56 до 3,80%, а на Лівобережжі, де до кінця XVIII ст. євреїв практично не було, їх частка наприкінці XIX ст. вже становила близько 4%. Тенденція до зростання єврейського населення продовжувалася і на початку XX ст., щоправда, меншими темпами і переважно в західних регіонах - у Галичині, Буковині. В цілому на початку XX ст. склалася така етнічна ситуація, коли на території України розселилася майже половина всіх євреїв Європи. Поступове розширення прав єврейського населення позначилося на подальшому зростанні їх чисельності: у 20-х роках налічувалось в Україні 2 млн. осіб, напередодні Другої світової війни - до 3 млн. чоловік. Великих втрат єврейське населення зазнало під час окупації фашистською Німеччиною України, пізнішої їхньої асиміляції та міграції за кордони України. Цим, власне, і визначена тенденція до зменшення частки євреїв у сучасному етнічному складі населення України, як і порівняно низький її рівень: у 1979 р. вона становила 1,3%, у 1989 р. - 0,9%, у 2001 р. - 0,2%, або 103,6 тис. осіб.

Особливу етнічну групу в складі населення України утворюють татари та споріднені з ними ногайці, що традиційно були східними сусідами України. Вони до середини XIX ст. являли собою компактну етнічну спільність, розселену на Кримському півострові та в степовій частині Таврії (кримські татари), а також у Причорноморських степах (ногайці), охоплюючи до 15% усіх татар. Наприкінці XVIII ст. у Таврії проживало 76,41% татар, у тому числі в Пе- рекопських степах - 95,99%, Євпаторійському краї - 88,51%, Феодосійському - 84,52%, Ялтинському - 83,2%, Мелітопольському - 58,87%, Дніпровському - 21,29%, Новоросії - 10,3%, на землях Війська Донського - 0,4%, в Черкаському окрузі - 4,28%. Майже до кінця XVHI ст. татари становили більшість населення краю, зокрема Криму - 82,27%, степових районів Та- врії - близько 62%.

Наприкінці XVIII ст., тобто після приєднання Таврії до Росії, чисельність татарського населення поступово знижувалася. Так, у Таврії на частку татар у 1783 р. припадало 82,27%, у 1794 - 76,41%, у 1834 - 54,34%, а в 1857 р. - 42,97%. У Новоросії питома вага татар на середину XVIII ст. становила 14,50%, у 1794 р. - 10,3%, 1834 - 8,3%, у 1857 р. - 6,0%. Значне зниження частки татарського населення зумовлюва-

лося переважно одним чинником - інтенсивним заселенням краю вихідцями з України, Росії та західноєвропейськими колоністами (німцями, болгарами, греками, сербами та ін.). Абсолютна кількість татар збільшувалася завдяки високому природному приросту - приблизно на 70% за п' ять десятиліть. У другій половині XIX ст. розпочинається масовий відплив татар і ногайців за межі України і Росії. Початок цьому поклала Кримська війна 1856 р. Тоді 15 тис. татар Євпаторійського повіту, окупованого англо-французькими військами, мігрували до Туреччини, де у Добруджі вони розселялися разом із болгарами. 60-ті роки XIX ст. - другий етап масового відпливу татар. Про його масштабність свідчить порівняння чисельності татар у 1862 р. з їхньою кількістю у 1783 p., тобто у рік приєднання Таврії до Росії: незважаючи на високий рівень природного приросту татаро-ногайського населення, їхня загальна чисельність протягом понад 100 років зменшилася. Це особливо помітно, якщо порівняти зміни частки татар більш ніж 100 років: з 1794 по 1897 р. У Новоросії вона у 1794 р. становила 10,30%, в 1897 - 2,04; в Таврії - відповідно 76,41 і 13,60%, зменшившись втричі в Перекопсь- кому повіті; вдвічі - в Ялтинському, Євпаторійському та Феодосійському. Щодо материкової частини Таврії, то там татаро- ногайське населення практично зникло: в Дніпровському повіті воно наприкінці XIX ст. становило 0,25% замість 21,29% у 1794 p., в Мелітопольському - 0,33% замість 58,87%. Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, злившись із турками, а також у Румунії та Болгарії, в районі Добруджі, змішавшись із болгарськими турками. В Таврії кримські татари концентрувалися переважно в Ялтинському, Сімферопольському та в Євпаторійському повітах, у