Великих втрат татари зазнали під час депортації у воєнні роки, і лише останнім часом, коли визнано незаконність виселення татар, вони поступово повертаються на свої історичні землі. За даними перепису населення 1989 p., татари в складі населення України становили лише 0,2% , а за даними перепису 2001 р. - 0,5%, або 248,2 тис. осіб.

Початок XIX ст. визначив новий етап у етнічній історії України - розселення в її південних регіонах зарубіжних переселенців (колоністів), переважно із Західної Європи: німців, албанців, сербів, болгар, швейцарців, австрійців, французів та ін. Їх запрошували до Росії і раніше, про що свідчать підготовлені урядом правила, відомі як "План 1764 року". Цей план передбачав запрошувати тих іноземців, "кои в крестьянских упражнениях или в рукоделии примером служить могли" і були б "хорошими и достаточными хозяевами". Щодо України, то іноземних переселенців почали запрошувати з початку ХІХ ст. для освоєння вільних земель у південних районах України. Здебільшого тільки іноземні переселен- ці-колоністи користувалися пільгами: вони звільнялися від рекрутських повинностей, одержували допомогу з казни, мали пріоритет у виборі земельних ділянок тощо. Все це регулювалося новими правилами «О приеме и водворении иностранных колонистов», прийнятими у 1804 р. Згідно з цими правилами рекомендувалося розселяти іноземних колоністів у Новоросійському краї якомога ближче до портових міст. Однією з найбільших колоністських груп були німці, котрих рекомендувалося розселяти поблизу Одеси і міст Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній. Зважаючи на сприятливі умови для проживання німецьких колоністів (як, до речі, й інших іноземних переселенців) в українських землях, число їх швидко зростало: лише за перші 20 років (з 1794 по 1815) воно збільшилося у 8 разів, а до 1857 р. - в 25 разів (загальна їхня кількість була тоді майже 140 тис. осіб). Питома вага німецьких переселенців підвищувалася в усіх районах їхнього розселення, однак у різних пропорціях. У Таврійській губернії лише за 40 років (з 1815 по 1857) їхня частка збільшилася втричі - з 2,42 до 6,32%; у Херсонській - в півтора раза, з 3,54 до 4,52%; в Бессарабії - з 2,13 до 2,30%; Катеринославській губернії - з 0,60 до 2,28%. Всього в Україні виникло близько 130 колоній, де проживало до пів- мільйона німців. Максимальна їхня кількість припадає на 40-ві роки XX ст. - понад 600 тис. Однак цей позитивний демографічний процес був штучно перерваний - адже більшість українських німців була депортована до східних районів СРСР.

Нині в Україні закладено основу для повернення німців на свою етнічну батьківщину. Процес цей тільки розпочався, а тому німці в етнічному складі населення України посідають лише 0,1%., або 33,3 тис. осіб.

Аби мати уявлення про кількісні характеристики етнічного складу населення України, в тому числі іноземних колоністів, подамо статистичні дані кінця XIX ст. Тоді все населення України складалося з більш як двадцяти етнічних груп, розселених переважно компактно. Українці як титульний етнос становили 72% населення (це дорівнює 17,005 млн. осіб), великороси - 12% (2,763 млн.), євреї - 8% (1,918 млн.), німці - 2% (490 тис.), поляки - 1,2% (390 тис.), білоруси - 0,9% (220 тис.), татари - 0,9% (211 тис.), молдавани - 0,8% (187 тис.), греки - 0,3% (76 тис.), болгари - 0,3% (35 тис.), вірмени - 0,05% (66 тис.), чехи - 0,2% тис.), караїми - 0,03% (8 тис.), турки - 0,03% (7 тис.), цигани - 0,01% (3 тис.), естонці та латиші - по 0,01% (2 тис.), представники інших етнічних груп - 0,5% (129 тис.).

Розселення регіональних груп мало специфіку, етнічну прив'язку до певної землі, краю й регіону України. Наприклад, євреї проживали переважно на Правобережжі (1,1 млн.), менше в Степовій (477 тис.) та Лівобережній (246 тис.) Україні. На Правобережжі переважали також поляки (322 тис.) та чехи; в Степовій Україні - німці (281 тис.), татари (208 тис.), молдавани (159 тис.), греки (75,3 тис.) та болгари (66 тис.);

в Лівобережній Україні - білоруси (162 тис.).

Наведені дані про кількісні ознаки етнічного складу населення України дають певне уявлення про його природу та етапи. Вони свідчать також і про те, що асиміляційні процеси не набули широкого розвитку; натомість культурна самодостатність кожної з етнічних груп ставала головним виявом етнічної історії населення України, як і ознакою його консолідації.

Про культурну самодостатність етнічних груп України свідчить дедалі зростаюче число етнокультурних товариств (їх нині налічується 785), навчальних закладів мовами етнічних груп (їх нині 15,7 тис. дошкільних, 21,2 тис. загальноосвітніх), видань (у 2001 р. 50293,4 тис. видань мовами етносів України) та засобів масової інформації (169), культурних центрів, будинків народної творчості, аматорських художніх колективів, широкомасштабних культурно- мистецьких акцій (форумів, фестивалів тощо). Такий активний етнокультурний розвиток сприяє не лише піднесенню етнічної свідомості та ідентичності етнічних груп, а й культурному обміну, розширенню поінформованості громадян України про здобутки нації в цілому, етнонаціональній консолідації та злагоді у суспільстві. Усе це свідчить про великий позитивний потенціал міжетнічної взаємодії в Україні, яка склалася історично, активізувалася завдяки оптимальній етнонаціональній політиці Української держави.

Література

Колодій А.Ф. Нація як суб'єкт політики. - Львів: Кальварія, 1997.

Слободян О.