УДК 324(091)(477)

Виборча система України: від первіснообщинного ладу до епохи глобалізації

Найхарактернішою рисою демократії є формування представницьких органів влади з допомогою виборів. Україна за роки незалежності пройшла кілька етапів модернізації виборчої системи. Подальше вдосконалення виборчого законодавства, виборчої системи, підвищення політико-правової культури учасників виборчого процесу має будуватись на передовому досвіді світової виборчої практики з урахуванням історичних і національних традицій українського народу.

The most important trait of democracy is possibility to form representative power by means of elections. Ukraine in the years of its independence came through some stages of modernising of its electoral system. The further developing of electoral legislation and of the electoral system, enhancing of political and legal culture of participants in the electoral process should be based on the modern experience of the world electoral practice, taking into account historical and national traditions of Ukrainian nation.

ДЕМОКРАТІЯ як політичний режим передбачає формування представницьких органів влади за допомогою виборів. Зростання ролі народу як єдиного джерела влади й державотворення в Україні вимагає дослідження проблем, пов'язаних з удосконаленням процесів політичних виборів.

В умовах посилення впливу вибору громадян на прийняття політичних рішень і формування демократичної правової держави особливої актуальності набувають питання щодо оптимізації технологій виборчих процесів. Історичний досвід свідчить про посилення їх ролі у житті суспільства, оскільки за суттю вони є механізмом контролю й участі громадян в управлінні державою.

Перші державні утворення на території сучасної України з'являються в середині І тис. до нашого літочислення. Відомості про основні племена, які входили в цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.) [1]. У VH ст. до н.е. у скіфів, які проживали на території сучасної України, утворюється могутній племінний союз. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям - "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів" передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наступника все ще затверджувалися народними зборами [2, с. 7].

Народні збори - віче - продовжували існувати у Давньоруській державі. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста - купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській феодальній верхівці - "боярам" і "старцам градскім". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать [3, с. 103].

Як відмічають історики, "віче за князів стало більш залежати од князя, як було то раніше, але все ж не раз і князь мусив слухати його поради. Як ми бачили не раз, віче настановляло і прогонило князів і мало таки чималий вплив на діла політичні. Віче скликав князь з своїх дружинників, з старших місцевих жителів, а часом на віче кликали і духовенство та людей з інших міст і навіть з сел. По городах та селах були свої віча, котрі сходилися на раду про свої спільні господарські справи, і віче те усім керувало і усьому давало порядок" [4, с. 103].

На селі органом місцевого самоврядування була вервь - сільська територіальна община [5, с. 12-21].

Через деякий час замість віча князь починає збирати раду наближених феодалів, землевласників, духовенства - бояр. Із зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча відмирає. Виняток становили лише віча у Пскові та Новгороді.

Самоврядні інституції були властиві українському козацтву від самого його виникнення в XVI ст. "Козаки, що поселилися в Січі, носили назву "запорожців", а весь табір їх звався "кошем". Вони вибирали вільними голосами на "раді" (сходках) головного начальника, званого "кошовим отаманом". Кош ділився на "курені", а кожний курінь був під начальством вибраного "курінного отамана" [6, с. 247].

Січова Рада була верховною законодавчою владою в державі запорозьких козаків - Січі. Збиралась вона регулярно у визначені строки - 1 січня і 1 жовтня кожного року. Вона ж обирала терміном на один рік виконавчу владу - військову старшину Січі, до якої входили кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар (це відбувалося 1 січня) й Верховний суд Січі (терміном на три роки). Кошового отамана обирали на один рік, однак "як він був до вподоби козакам, то його зоставляли і надалі; на війні і у походах він був найстарший начальник, і його у всьому слухалося козацтво, а дома, у своїй Січі, він мусив на усе питатися дозволу ради" [4, с. 153].

Зібрання козаків, козацькі ради проходили досить бурхливо, і найчастіше перемагала у змаганні та сторона, яка голосніше кричала. На цих колегіальних радах обирали і часто з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків. Той, кого обирали, за звичаєм, мав двічі відмовитися від пропозиції