З часом на Січі склалися звичаї та традиції самоврядування, згідно з якими всі члени вольниці мали рівні права і могли брати участь у козацьких радах.

Україна, перебуваючи під патронатом Москви, у ХVII сторіччі, за словами Дмитра Дорошенка, мала широку внутрішню автономію. "Козацька українська держава мала свого окремого голову держави - гетьмана, який вибирався самими ж українцями й тільки присягав після виборів цареві на вірність і з його урядом заключав формальний договір, мала своє власне військо,

свої фінанси, свій власний адміністративний та судовий устрій і свої закони" [8, с.114]. Крім гетьмана, козаки обирали керівників і інших рангів. ".. .На розсуд Гетьмана при публічній згоді обирали Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного." [9, с. 32]. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні були обиратися вільним волевиявленням і голосуванням. Після виборів вони затверджувалися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних осіб не повинні були оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди.

Конституція гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика, яка була написана під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, заклала головні принципи республіканської форми устрою. Згідно з шостим параграфом цього документа, "законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від своїх полків" та "посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь" [9, c. 9-10]. Рада повинна збиратися тричі на рік - на Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана.

Кожен полковий уряд на Слобожанщині очолювали виборні полковники й полкова старшина. Особливість полягала у тому, що їх обирало не все товариство і не на обмежений час, а довіку. Рада Старшинська - зібрання (дума, сойм) старшини, полковників - так називалась колегіальна інституція - виконувала дорадчу й представницьку функції, а також здійснювала колегіальне ухвалення загальних рішень. Коли ж до зборів долучали ще й простих козаків, а іноді й поспільство - "чернь", це називалося "Генеральною Радою". Бувало, на розширені збори Старшинської Ради запрошували представників міст та міщанства. З'їзди старшини відбувалися на свята Різдва, Великодня, Спаса, Покрови тощо.

Старшинська Рада мала наступні повноваження: ухвалення звичайних (не конституційних) законів, розв'язання питань про засоби ведення війни й оборони (саме ж проголошення війни чи укладення миру було компетенцією верховної влади - московського царя), дипломатичні справи і відносини з суміжними державами, визначення кандидатів на гетьманство та умови обрання гетьмана (саме ж обрання відбувалося на Генеральній Раді; напевно, Рада Старшинська могла скидати гетьмана), ведення державних справ, поки не обрано нового гетьмана (у періоди "міжгетьманства" утворювалася "урядуюча старшина"), вчинення суду у важливих політичних справах, встановлення нових податків та скасування старих, контроль за станом скарбниці, розпорядження адміністративно-поліцейського характеру тощо.

Попри все коло повноважень Ради Старшинської виглядало обмеженим, бо сама вона була установою держави не суверенної, підвладної, чимало питань верховного управління розв'язувалися поза нею. Її існування припинилося у 1764 р. із встановленням Малоросійської Колегії в уряді царської Росії.

Певний вплив виборчих традицій Україна відчувала від суміжних держав, під чиїм підпорядкуванням перебували у різні часи окремі її території. У Росії існувала така установа колегіального правління, як Боярська дума - вища рада феодальної знаті при князі, а потім при царі, до якої збирали представників трьох найзнатніших станів - бояр, окольничих та думних дворян. Цар Петро І скасував Боярську думу у зв'язку із заснуванням Сенату - найвищої урядової установи Російської імперії XVIII ст., на яку був покладений нагляд у справах суду, фінансів та адміністрації.

Офіційно перша російська виборча система була створена у ході підготовки земської реформи 1864 р. і її "охоронної" корекції у 1890 р. Ця система з допомогою квот, курій та цензів забезпечувала переважне представництво у земстві дворянства, з метою попередити можливі соціальні і політичні колізії у відносинах між різними групами.

У російському політичному устрої існувала й така виборна інституція, як міська дума. Це був розпорядчий орган міського самоврядування, який складався з представників різних суспільних станів, верств. Після міської реформи 1870 р. до думи починають обирати гласних на засадах майнового цензу.

Суттєвим внеском у запровадження в Росії виборчого права, у здобуття традицій і практики парламентаризму вважається утворення Державної Думи - найвищої в імперії представницької установи. Вона існувала впродовж 1906-1917 рр. і мала чотири скликання. Вибори до Думи були багатоступеневими, проводилися у чотирьох нерівноправних куріях, до того ж майже половина населення країни була позбавлена права голосу. Проте, незважаючи на всі недоліки, Державна Дума була кроком у напрямі розвитку суспільства на конституційних засадах, першою спробою парламентаризму на російських теренах.

Певною спробою запровадження практики політичного представництва на вітчизняному ґрунті можна назвати безуспішне скликання Всеросійських Установчих зборів у січні 1918 р. Вибори до них були призначені ще Тимчасовим урядом одразу ж після Лютневої революції і проводилися за партійно-пропорційною системою.

Попри всі проблеми встановлення правил проведення виборів, вони мали важливе значення для політичного і соціального розвитку суспільства, оскільки залучали до участі в управлінні представників усіх верств населення, становленню плебісцитних механізмів формування інститутів влади. Правлячим колам