Вагомим внеском у розвиток електоральної культури були вибори, що проходили у Західній Україні за часів Австрії та Польщі. Декретом австрійського імператора від 1861 р. Галичина, яка була однією з австрійських провінцій, отримала право обирати свій крайовий законодавчий орган місцевого самоврядування - Галицький сейм. Цей представницький орган складався з курій, до яких обиралися депутати окремо від кожної верстви населення. До першої курії належали великі землевласники, поміщики (вони становили 0,03% населення і мали третину депутатських місць). Без виборів до складу Сейму входили митрополити, єпископи та ректори університетів. Друга курія представляла заможну міську буржуазію, адвокатів, лікарів тощо. Третя - торгово-промислову буржуазію. Четверта, так звана сільська курія, репрезентувала селян, вірніше, тих із них, хто сплачував безпосередні податки. Хто ж таких податків не платив - сільська біднота, робітники у містах - виборчого права не мали. Вибори у четвертій курії були непрямими, населення вибирало тут лише уповноважених - "правиборців", які тільки й мали право голосувати за того чи іншого кандидата. Як зазначають деякі дослідники, хоча й існували виборні органи крайового (Сейм) та місцевого управління, однак будь-якої серйозної ролі вони не відігравали. Управлінські функції австрійські власті передали польським магнатам та адміністрації. Намісниками, наприклад, з 1850 р. були виключно поляки [10, с. 44]. Отож, виборче право тут ще не було загальним і рівним. Тільки в 1907 р. в Австрії, як відмічають В. Кульчицький та Б. Тищик, було запроваджене загальне виборче право, але вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. Крім цього, воно і надалі забезпечувало привілеї німецьких правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки - від 52 тис., чехи - від 60 тис., а українці - від 102 тис. [11, с.137]. Слід зазначити, що саме боротьба галицьких українців проти несправедливості куріальної виборчої системи, побудованої на майновому цензі, сприяла змінам у виборчому законодавстві Австрії.

У квітні 1919 р. за часів Західноукраїнської Народної Республіки Українська Націо-

нальна Рада прийняла новий виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був бути обраний за національно-пропорційною системою. Тобто за кожною національністю залежно від кількості населення було визначено певне число послів. Це гарантувало усім національним меншинам незалежно від перипетій виборчої кампанії мати своїх послів (депутатів) у парламенті. Зазначимо, що такого демократичного на державному рівні забезпечення прав національних меншин при виборах законодавчих органів, по суті, не знала і не знає донині світова виборча практика.

За час перебування Західної України під Польщею (1919-1939 рр.) тут кілька разів проводилися вибори до польського сейму - у 1922, 1928, 1930 роках. Історики свідчать, що головним у них було не саме висування населенням своїх представників, а прагнення влади через участь українців у виборах домогтися визнання ними факту державної приналежності до Польщі.

Українську Центральну Раду, як інституцію суспільного представництва, було організовано у Києві 3 березня 1917 р. (за старим стилем), на другий день після того, як цар Микола ІІ зрікся престолу. Уже в червні Центральна Рада нараховувала 568 членів і була визнана не тільки як орган представництва різних політичних сил, а ще й як установа, яка має парламентські, тобто законодавчі, повноваження.

III Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, ухвалила рішення про вибори Українських Установчих зборів, а 29 квітня 1917 р. обрала Михайла Грушевського Президентом УНР та схвалила Основний закон - "Конституцію Української Народної республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР)", яка вважається фактично першою Конституцією України. Вона вмістила в собі один із головних принципів західної демократії - поділ влади. Законодавчу владу здійснювали Всенародні збори, які обиралися шляхом всенародного голосування.

Верховна Рада та ради інших рівнів, які були за часів СРСР представницькими органами, мали вельми обмежену і принижену роль, оскільки входили до такої соціальної системи, що визначалася не законодавством, а переважно партійно-державною практикою та загальним рівнем політичної культури суспільства. Виборча практика за часів СРСР була перетворена на майже ритуальну, помпезно-декоративну процедуру обов' язкового засвідчення громадянами лояльного, вірнопідданого ставлення до системи. Вибори, в яких незмінно "брали участь" 99,9% виборців, не були змаганням за владу, оскільки вважалося, що влада вже завойована "народом" раз і назавжди. Не були вибори і визначенням, добором особового складу органів влади. Адже депутатів добирали і призначали у вузькому колі партійно-державного апарату, оформлюючи рішення в ретельно відпрацьовану псевдо- виборчу процедуру. Депутатський корпус складався з представників номенклатури та тих, хто був відібраний відповідно до рознарядки, яка неначебто відбивала класову, партійну, національну, професійну, статеву пропорції населення. Делеговане представництво підмінювалося відповідністю самих тільки анкетних даних. Отож, не дивно, що Ради незмінно одностайно схвалювали всі запропоновані згоди рішення, а виборці так само не могли вплинути на поведінку свого представника, як