Виборча система Україні з 80-90-х рр. ХХ ст. і по сьогодні пройшли кілька основних етапів реформування. Як відомо, наприкінці 80-х рр. у СРСР і Україні в основі розвитку радянської моделі представницької демократії були процеси взаємопов' яза- ного реформування структури представницьких органів державної влади на всіх рівнях і системи організації виборів (виборчої системи).

До основних напрямів конституційного і законодавчого реформування системи організації і проведення виборів можна віднести:

1. Реформування структури представницьких і виконавчих органів державної влади і системи організації виборів у рамках і на основі механізму внесення змін і доповнень до Конституції України. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Радянський принцип резервування місць для офіційно визнаних політичних об'єднань був вилучений із Закону про вибори.

Відміну закріпленої конституційної монополії однієї партії на формування всіх представницьких органів. Відповідно до змін і доповнень, внесених у Конституцію України від 24 жовтня 1990 р., вперше була введена багатопартійність і встановлено, що політичні партії "через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та інших формах беруть участь у розробці та здійсненні політики республіки і в управлінні державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів відповідно до Конституції Української РСР і чинних законів" [12].

Поширення виборчих механізмів на інститути виконавчої влади (обрання Президента Української РСР) [13].

Одним із головних практичних результатів виборчих кампаній 90-х рр. стало виникнення і правове оформлення партій, громадсько-політичних рухів та їх виборчих об'єднань.

Вибори до Верховної Ради України, що відбулися у березні 1994 р. проходили за новим Законом, прийнятим на Восьмій Сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання 18 листопада 1993 р. Цей Закон, як і попередній, відповідав прийнятим міжнародним стандартам проведення демократичних виборів. Багато положень носило яскраво виражений демократичний характер. Це такі з них: а) закон надає право обирати всім громадянам, що досягли 18 років. "Депутатом може бути обраний громадянин України, який має право голосу, не молодший 25 років на день виборів, який постійно проживає на території України не менше двох останніх років" [14]. Це право не залежить від соціального та майнового статусу громадян, раси, національності, статі, освіти, віросповідання та фаху; б) обумовлює принцип "один виборець - один голос"; в) закон забезпечує виборцям таємність голосування та відсутність контролю чи обмеження їхньої свободної волі, виявленої шляхом голосування; г) важливим моментом є відкритість процесу підготовки та проведення виборів, що прямо обумовлено законом. Представники кандидатів та громадські спостерігачі мають право бути присутніми на всіх стадіях виборчого процесу, включаючи підрахунок голосів, повідомлення підсумків, реєстрацію кандидатів та збори виборчих комісій. Таке ж право надається засобам масової інформації у національному масштабі; д) згідно із Законом, вся важлива інформація стосовно виборів має поширюватися через засоби масової інформації у національному масштабі. Ця інформація повинна публікуватися українською, російською та "іншими мовами населення країни". Таким чином, забезпечується контроль за поширенням у національному масштабі інформації про членів виборчих комісій усіх рівнів, кандидатів, розташування виборчих дільниць та дати виборів; е) окремі положення закону передбачають створення виборчих дільниць у лікарнях, інших закладах, на кораблях, що перебувають у плаванні та, у разі необхідності, - за кордоном для громадян країни, які перебувають там.

У відповідності із цим законом на території України нараховувалось 450 виборчих округів, у кожному з яких обирався один депутат. Чинність виборів у кожному окремому окрузі визначалася за подвійною схемою. Вибори вважалися не дійсними, якщо: а) у них не взяла участі абсолютна більшість виборців округу; б) за одного з кандидатів не проголосувала абсолютна більшість виборців, що взяли участь у голосуванні.

У кожному із цих випадків місце у парламенті лишалося вакантним до проведення додаткових виборів. Зрозуміло, що існуючі норми призвели до того, що парламентські вибори в багатьох округах виявилися безрезультатними.

З прийняттям у червні 1996 р. Конституції України наступив якісно новий етап реформування виборчої системи. Нова Конституція України визначила як фундаментальний принцип організації державної влади вільні вибори, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні - народ, як політичну спільність. Таким чином, у Конституції вперше знайшов своє відобра-

ження політичний і правовий статус громадянина України як суб'єкта виборчого процесу, а виборча політика і право отримали необхідні для їх збалансованого розвитку і гармонійного існування передумови. Демократичні конституційні вибори і референдум вперше у політичній практиці розвитку і функціонування української державності заклали основу публічно-правовим відносинам між громадянським суспільством, що формується, і державою.

Вибори до Верховної Ради України, що відбулися у березні 1998 р., проходили за новим Законом "Про вибори народних депутатів України" [15]. Народні депутати обиралися громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок вперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Закон містить багато нових положень і значно розширює можливості не лише кандидатів у народні депутати, а й виборців.

Уперше: громадяни України обирали не тільки між окремими кандидатами у депутати, а й між політичними партіями. З 450 депутатів парламенту 225 обиралось у одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за виборчими списками кандидатів