у депутати від політичних партій та виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва; у законі було передбачено так зване "позитивне" голосування: у виборчому бюлетені для голосування виборець не викреслював інших кандидатів, аби залишити одного (якого він підтримував), а робив позначку "плюс" (+) або іншу, що засвідчувало його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата у депутати або назви політичної партії чи блоку, за яких він голосував; обраним вважався кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі.
З 52 зареєстрованих на той час партій участь у виборах взяло 30 партій і вибор- чих блоків. З них до парламенту пройшло тільки вісім. Жодна з партій не мала більшості в парламенті.
Цікаво звернути увагу на особливості голосування за народних депутатів від партійних списків, що балотувалися в одномандатних виборчих округах. Вкрай поляризована партійна система в Україні та поспішність у формуванні виборчих списків призвели до значної кількості парадоксальних випадків. Так, результати голосування за представників "прохідної" частини виборчих списків окремих партій в одномандатних округах політичних партій (ПЗУ, ПСПУ, НДП) засвідчили їхню вкрай низьку популярність та громадську підтримку.
Отже, суспільно-політичні відносини та стан партійної системи в Україні засвідчили неефективність певних принципів змішаної системи виборів і вимагали удосконалення нормативної та процесуальної частини виборчого законодавства. Слід зазначити, що до розгляду та прийняття Закону України "Про вибори народних депутатів України" Верховна Рада України протягом весни-осені 1997 року поверталася 13 разів, а в остаточній редакції після врахування пропозицій і зауважень Президента України він був прийнятий 14 жовтня 1997 року. Проте в процесі реалізації зазначений Закон виявився далеким від досконалості через неконституційність понад 20 його положень. Підтвердженням цього є рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р., згідно з яким частина положень Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11, 25 та 30 грудня 1997 р. визнана неконституційними [16].
Подальше реформування виборчого законодавства почалося з прийняття 5 березня 1999 р. Закону України "Про вибори Президента України". Так, закон прямо закріплює добровільність участі громадян у виборах (ч. 3, ст. 1), відмовляється від інституту призупинення активного виборчого права (для осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі) і обмежує право голосу тільки для осіб, визнаних судом недієздатними (ч. 2, ст. 2). Стосовно основного су- б' єкта пасивного виборчого права - претендента на кандидата у Президенти України - введені обмеження: ними не можуть бути громадяни, які тримаються в місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята (ч. 5, ст. 2). Надано право самовисування громадян як претендентів на зборах виборців (ч. 1, ст. 5), нормативно встановлені рівні права претендентів "незалежно від суб'єкта висування" (ч. 3, ст. 25). Знято кількісні обмеження складу партій, що мають право висування претендентів: будь-яка легалізована політична партія має на це право, причому партія (блок) можуть висунути також безпартійного як претендента (ч. 1 і 6, ст. 22). Для одержання статусу кандидата у Президенти необхідна підтримка не менше мільйона виборців за умови підтримки не менше 30 тис. громадян у кожному з 2/3 регіонів країни (за законом 1994 відповідно 100000 і 1500).
Незважаючи на ретельно виписаний правовий статус усіх суб'єктів та учасників виборчої кампанії, виборча практика та електоральні технології, що використовувалися, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення законодавства про вибори Президента України.
Звертає на себе увагу проблематичність питання відповідальності за порушення норм закону. Так, із 36 визначених у Законі обмежень і заборон, тільки щодо менше їх половини передбачено юридичну відповідальність. Закон не містить підстав для визнання виборів недійсними. Навіть грубі порушення з формальної точки зору не можуть бути підставою для оскарження результатів голосування.
З 18 січня по 18 жовтня 2001 р. Верховна Рада п'ять разів приймала Закон України "Про вибори народних депутатів України", а Президент України чотири рази накладав на нього вето і тільки останній варіант був підписаний. Основні принципові моменти навколо яких точилася політична боротьба - це вид виборчої системи, за якою повинні проводитися вибори до парламенту, тривалість виборчої кампанії, порядок формування виборчих комісій.
Так, згідно з новим Законом України "Про вибори народних депутатів України" [17] залишилась змішана мажоритарно- пропорційна виборча система 50/50, тривалість виборчої кампанії визначена в 90 днів, до складу окружних виборчих комісій обов'язково (за наявності відповідних подань) включаються представники партій (блоків), які подолали чотирьохвідсотковий бар'єр на попередніх виборах народних депутатів України та партій, які у поточному складі Верховної Ради України мають свої партійні фракції (фракції блоків), інші партії до складу комісії включаються шляхом жеребкування. До складу дільничної виборчої комісії обов'язково (за наявності відповідних подань) включається по одному представнику від партії (блоку) - суб'єкту виборчого процесу, та кандидата у депутати, зареєстрованого у відповідному одномандатному окрузі. До принципових новел Закону можна віднести внесення грошової застави, замість збирання підписів на підтримку політичної партії (блоку) (15 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) чи кандидата