УДК 341.231.14:341215.2

Седнєва Н.О., Миколаївський державний аграрний університет

Седнєва Наталя Олександрівна - здобувач Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили

Регулювання мовних питань в Україні та Європейська хартія регіональних мов чи мов меншин

У статті розглядаються питання державного регулювання мовної політики України періоду Незалежності. Зокрема звертається увага на ратифікацію Європейської хартіїї регіональних мов чи мов меншин. Виокремлюються основні пріоритети та проблемні питання, що постали перед Україною на шляху до вирішення мовних питань.

The questions of the state adjusting of language policy of Ukraine in period of independence are examined in the article. In particular pay attention to ratification of European Charter for Regional or Minorities Languages. It is selected basic priorityу and problem questions which got up before Ukraine on a way to the decision of linguistic questions.

Питання врегулювання мовної проблеми, що на сьогоднішній день досить гостро постає в Україні, знаходять своє відображення в мовній політиці держави. Під державною мовною політикою слід розуміти комплекс дій і заходів, які проводяться державою з метою досягнення певних цілей у сфері мовних відносин [1]. За своїм визначенням слово "політика" передбачає певний рух від заданої поточної ситуації до того, що називається "метою і завданнями". Конкретно цей рух виражається в діях та заходах, які проводяться з метою змінити (або лишити незмінною) ситуацію так, щоб було досягнуто "мети і завдань". Те саме стосується й мовної політики. Вона існує тільки для того, щоб досягати певної мети в сфері мовних відносин [2].

Отже, робота в напрямку врегулювання якій визначено принцип створення умов для неконфронтаційної взаємодії мов в Україні, наголошено на важливості дотримання принципів мовної політики, правових та організаційних засад розвитку, застосування державної мови та мов національних меншин, прав громадян на користування рідною мовою [4]. Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Закон України "Про мови в Українській РСР", Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, а також інші законодавчі акти, зокрема закони України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", "Про рекламу", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо [5]. Розглядались ці питання на Парламентських слуханнях 12 березня 2003 року, на яких було розроблено низку завдань про подальшу роботу в вирішенні питань мовної політики України.

Не можна замовчувати той факт, що певні, досить вагомі кроки в напрямку врегулювання мовної ситуації в Україні вже зроблені. Це, в першу чергу, п. 10 Конституції України, в якому українська мова визнана державною, а мови меншин отримали право вільного розвитку та законодавчого захисту і підтримки [3]. Це Постанова Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо реалізації Програми "Україна-2010", прийнята 18 жовтня 1999 р., в

мовних проблем з боку держави та Уряду здійснюється. Однак постають питання: Чи вирішуються ці проблеми? Чи є чітка позиція в цьому напрямі? Адже не секрет, що досить гострим і болючим (на жаль, не єдиним) є питання "протистояння" української та російської мов на теренах України. Як слушно зауважує Є.Плахута, Україна не може остаточно визначитися зі статусом російської мови в державі. Порівнюючи досвід ведення мовної політики таких країн, як Латвія, Білорусь та Україна, вчений доходить висновку: "...Латвія, Білорусь та Україна є прикладами трьох принципово різних підходів до здійснення мовної політики... Ці три країни, попри всю їх різність, мають одну схожу проблему - "проблему російської мови". Латвія веде політику жорсткого спротиву російській мові... Так само чіткою є й мовна політика Білорусі. Правда, вона, навпаки, на відміну від Латвії, всіляко заохочує розвиток на своїй території російської мови... Попри всі незаперечні відмінності, мовна політика обох держав має важливі спільні ознаки. По-перше, люди, які її проводять, знають, чого хочуть. І в Латвії, і в Білорусі чітко видно цілі мовної політики. Більше того, вона безпосередньо корелюється як із загальною стратегією розвитку держави в цілому, так і з відносинами з Росією, зокрема... Цей досвід регулювання мовних відносин в Латвії та Білорусі особливо увиразнює картину українських реалій у цій сфері. Якщо Латвія, висловлюючись образно, каже російській мові "ні", Білорусь - "так", то Україна каже "не знаю"... Адже не секрет, що серед значної частини українського істеблішменту побутує думка про корисність збереження тут позицій російської мови" [6].

І дійсно, українське законодавство досить прозоре щодо дотриманням переходу (чи непереходу) на державну мову під час офіційного та побутового спілкування і досить лояльне до розповсюдження і функціонування мов національних меншин, яких на території України близько 100 [7].

Чи не у зв'язку з такою невизначеністю ми маємо вдосталь законопроектів Закону „Про мови" і дотримуємось Закону УРСР „Про мови в УРСР"? Чи не тому виникають національні суперечки в країні, що держава не може дати остаточної відповіді: яка ж мова для України є мовою загальнонаціонального спілкування?

З цього приводу хочеться звернути увагу на основні положення та суперечки Закону України "Щодо ратифікації Європейської хартії регіональних мов