Досить цікавим щодо розуміння положень Європейської хартії 1992 року є дослідження Пілюк С. "Поняття регіональної мови та меншинної мови" [8], що розкриває тлумачення тексту документа з мови оригіналу українським законопроектом. Підкреслюються досить вагомі розбіжності, які, зокрема, витлумачують "меншинну мову" на "мову меншин", що не є тотожним поняттям. Мабуть, і через це виникають проблеми, які ми розглянемо далі.

Період розробки Європейської хартії регіональних мов або меншин тривав майже 35 років (з 1957-го по 1992 рік), що засвідчує складний процес узгодження концептуальних засад документа між різними сторонами. Така ситуація демонструє еволюцію підходів та поглядів щодо усвідомлення важливості обов'язків держави відносно збереження та розвитку тих регіональних мов, які цього потребують. Це вказує на усвідомлення того, що поняття інтеграції не мають замінюватися поняттями асиміляції. Про неоднозначність процесу сприйняття документа свідчить той факт, що Хартія була відкрита для підписання 5 листопада 1992 року, набравши чинності лише 1 березня 1998 року після приєднання до неї п'ятої країни відповідно до вимог ст. 19 документа. Станом на 17 жовтня 2002 року її підписали 29 держав (із 44 членів РЄ), у 17 з яких вона ратифікована. Частина країн-членів РЄ не приєдналася до документа. Загалом для ратифікації документа можна покласти на себе зобов'язання в цілому з 35 пунктів і ратифікувати трьома різними рівнями зобов'язань. Україна пішла за максимальним колом [9].

З Преамбули Хартії випливає, що основною метою документа насамперед є збереження культурної та історичної спадщини, "охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи" як невід'ємної частини культурного багатства і традицій континенту. В документі наголошується на врахуванні важливості міжкультурного діалогу і багатомовності та підкреслюється, що "охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх". Питання "розвитку регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи, - як слідує з Хартії, - є важливим внеском у розбудову Європи, що грунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності" [10].

Ухвалений 1992 року Радою Європи документ, що мав на меті створити сприятливі умови для використання мов меншин і обмежити можливості держави витісняти їх із публічного життя, утверджуючи офіційну мову як єдину публічну, викликав неоднозначне ставлення в багатьох країнах, де його відтак не поспішають ратифікувати, попри дедалі сильніший уніфікаційний тиск "європейських стандартів". Утім, хартія припускає різні рівні зобов'язань держави в певній сфері, що враховували б специфічні потреби носіїв мови (що залежать, зокрема, від їх чисельності й концентрації) та пріоритети й можливості держави. Скажімо, можна зобов'язатися надавати певною мовою меншини лише дошкільну й середню освіту, "принаймні для тих учнів, родини яких цього просять і кількість яких вважається достатньою", - а можна змусити себе також "забезпечити надання" професійної та вищої освіти. Більшість держав хоче обмежитися нижчим рівнем, та носії маловживаних мов зазвичай і не прагнуть здобувати вищу освіту мовою, яка потім зробить їх неконкурентоспроможними на ринку праці. Аналогічні можливості вибору надано й щодо вживання мов меншин у судочинстві, регіональних і місцевих органах влади, сфері послуг, мас-медіа, культурному, економічному та соціальному житті. Єдина вимога хартії - кожна держава мусить при ратифікації взяти не менше від обумовленої кількості зобов'язань (загалом і за певними статтями). Водночас застережено, що "захист і підтримка регіональних мов і мов меншин не має шкодити офіційним мовам і потребі їх вивчати" [11].

Відповідно до зобов'язань, узятих при вступі до РЄ в 1995 році, Україна повинна була приєднатися до Хартії упродовж року.

Український уряд у своєму проекті закону про ратифікацію хартії намагався, виконуючи необхідну умову, не зашкодити державній мові й не створити державі додаткових проблем, зокрема фінансових. Це завдання полегшувалось тим, що у нашій країні носіям низки меншинних мов, принаймні в місцях їх компактного проживання, надано - скажімо, в галузі освіти, культури, медіа - можливості нижчого, а то й середнього рівня. Тож закон про ратифікацію міг бути по суті видозміненим законом про національні меншини, що його західні експерти називали таким, який цілком відповідає міжнародним стандартам. Але таке збереження статус-кво не влаштовувало багатьох російськомовних депутатів та представників інших меншин. Їхній альтернативний проект передбачав для "мов національностей", що становлять понад 20 відсотків усього населення певної адміністративно-територіальної одиниці,

використання в усіх сферах публічного життя на найвищому з можливих рівнів, - тобто робив їх на відповідній території по суті офіційними (приміром, місцева влада мала не лише відповідати мовою меншини громадянам, які нею звертаються, а взагалі "використовувати" цю мову). Практично єдиною такою мовою була російська, що мала б офіційні права, крім Криму, ще в семи східних і південних областях та в Києві. Інші мови могли б вийти на такий рівень хіба що в межах окремих районів