і населених пунктів; зате деякі з них - румунська на Буковині, угорська на Закарпатті й кримськотатарська в Криму, що представляли групи відносною чисельністю понад 10 відсотків, здобули б проміжний і теж немалий обсяг прав (за окремими параметрами він відповідав тому, що його чинний закон про мову дозволяв лише в місцевостях, де представники меншини становили більшість). Всім іншим належало «у міру розумної можливості» сприяти на найнижчому передбаченому хартією рівні. Оскільки проти такого варіанту ратифікації категорично виступали не лише націонал-демократи, а й виконавча влада, альтернативний проект не здобув підтримки під час першого розгляду у Верховній Раді, як і урядовий, що його відкидали ліві та деякі інші російськомовні депутати.
Україна підписала Хартію 2 травня 1996 року. Верховна Рада України 24 грудня
року прийняла закон про ратифікацію Хартії. Згідно із законом про міжнародні договори, закон про ратифікацію підписував і оприлюднював не Президент, а голова Верховної Ради, чим тоді ще владний Олександр Ткаченко негайно й скористався, опублікувавши закон у "Голосі України" ще до нового року. Але Президентові правники знайшли вихід. Оскільки закон про договори ухвалено раніше, ніж Конституцію, то чинним він був лише остільки, оскільки їй не суперечив, - а вона не робить для документів про ратифікацію винятку з-поміж інших законів, що їх ухвалює парламент і підписує Президент. На цій підставі Конституційний Суд на подання групи депутатів і визнав 12 липня
року закон про ратифікацію Хартії, а також відповідну статтю закону про договори, неконституційним (скасувавши лише один із багатьох ратифікованих на підставі "неправильного" закону міжнародних актів, КСУ дав ще одну підставу для тверджень про його заанґажованість). А доки це сталося, МЗС під усілякими приводами відмовлялося надіслати ратифікаційну грамоту до Страсбурґа (через три місяці після чого вона б набула чинності для нашої держави). У Раді Європи, втім, на цей зиґзаґ зреаґували досить спокійно: ніщо не заважає Верховній Раді ратифікувати хартію заново, з дотриманням усіх норм. Тож ратифікація посіла місце в списку невиконаних зобов' язань України перед РЄ і напередодні нашого вирішального звіту у Страсбурзі знову стала однією з причин головного болю українських керівників. Відтак Президент знову подав до парламенту проект закону про ратифікацію та попросив поквапитися з його розглядом. Виконавча влада воліла б, ясна річ, того ж таки необтяжливого варіанта ратифікації, який вона пропонувала два роки тому. Натомість борці за права мов меншин вважали, що треба повторно ухвалити закон, скасований Конституційним Судом, - тільки дотримавшись процедури (зокрема, надіславши його на підпис Президентові). Тож в майбутньому законі про мови було зафіксовано по суті офіційний статус російської принаймні в регіонах із понад 20-відсотковою чисельністю росіян [12].
Які мовні права захищають ініціатори розширеного варіанта ратифікації? Щоб не мати клопоту зі зміною статті 10 Конституції, борці за мовну рівноправність погоджуються залишити державною тільки українську мову. Зате офіційними (тобто, як нарешті пояснено, робочими мовами органів влади й самоврядування в їхній документації, службовому спілкуванні та відносинах із громадянами) мають на всій території країни бути українська й російська, і вибір тієї або іншої в жодній ситуації не регламентується. Чиновники мусять володіти "мовами, поширеними серед населення", і громадяни мають лише право звертатися до них однією з офіційних мов, але не одержувати тією самою мовою відповідь. Окрім української та російської, "в адміністративно-територіальних одиницях, в яких широко поширені інші мови національних меншин, ці мови також використовуються як офіційні". Але запровадити такий статус має відповідна рада, тож можна не сумніватися, що його мали б лише мови місцевої більшості, а ніяк не 20- чи 10-відсоткової меншості. Тобто закон ніяк не сприяв би збереженню й активізації вживання мов тих меншин, що в силу певних причин стали малопоширеними й опинилися під загрозою виходу з обігу на певній території чи й цілковитого вимирання - а саме такі мови є предметом першочергової опіки Хартії [13].
15 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Щодо ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншостей" (всупереч рекомендаціям парламентських слухань 12 березня 2003 р. "Про функціонування української мови в Україні", на яких Верховній Раді аргументовано пропонувалось відкласти цю ратифікацію до прийняття нового Закону про розвиток і застосування мов в Україні. Закону, який повинен передбачити реальний механізм захисту й утвердження української мови як державної), а 5 червня його підписав Президент Л. Кучма. Положення Хартії, прийняті
Верховною Радою України, поширюються на наступні мови (стаття 2 Закону про ратифікацію) за ступенем їхнього вживання (стосовно всього населення України): білоруська - 0,11%, болгарська - 0,27, угорська - 0,31, гагаузька - 0,05, грецька - 0,01, єврейська - менше 0,01, кримсько-татарська - 0,47, молдавська - 0,37, німецька - менше 0,01, польська - 0,04, румунська - 0,29, російська - 29,64, словацька - менше 0,01 відсотка. До кожної з названих мов в Україні застосовуються положення Хартії (III частина) у сфері освіти (стаття 8), діяльності адміністративних органів і сфері надання публічних послуг (стаття 11), транскордонних обмінів (стаття 14), у діяльності засобів масової інформації (стаття 11), культурної діяльності і засобах її здійснення (стаття 12). Крім того, положення Хартії застосовуються в сфері