Певною мірою цей крок з боку України є досить необачним, адже, ратифікувавши Хартію, Україна береться за виконання непосильних зобов'язань, які не звалюють на себе навіть набагато розвинутіші і, безсумнівно, демократичніші країни Європи. Закон, ухвалений Верховною Радою 15 травня 2003 р., заклав вкрай високі вимоги до держави, оскільки фінансові витрати, за оцінками фахівців, перевищать держбюджет у 2,5 раза. Ще одним недоліком виявилося те, що після ратифікації Хартії (на дванадцятому році незалежності України) оголилася гірка правда, що мови зберігати будемо не вимираючі - караїмів, кримчаків, гагаузів і ромів, а російську, яка в Україні є переважною в спілкуванні більшості населення [15].

Загальновідомо, що статус тієї чи іншої мови - це її правове становище, що відбиває виконувані мовою соціальні функції. Закріплення в законах соціальних функцій російської мови - прерогатива законодавчого органу держави - його парламенту. Тривалий час у парламенті виникало питання з приводу Європейської хартії регіональних мов або мов меншостей: чи відносити до неї російську мову? Актуальність теми "Російська мова в Україні" неодноразово підкреслюється на сторінках провідних видань, звучить у теле- і радіовипусках, дискутується на "круглих столах". Така пильна увага до "мовної проблеми" свідчить про те, що тема продовжує турбувати як багатьох громадян, так і політиків державного масштабу. Важливим елементом у збереженні діалогу щодо статусу російської мови в Україні стає уміння вести діалог, прислуховуючись до думки жителів України, спираючись не на суб' єктивність історичних суджень, а насамперед на двосторонні (народ - влада) контакти [16].

Отже, найбільший парадокс Хартії в її українській інтерпретації, за влучною оцінкою публіцистів, полягає в тому, що вона водночас захищає як мови багатьох меншин, так і ту мову, від якої ті потерпають, тобто - російську [17]. Дана теза цілком вірно відбиває ситуацію в Україні. Адже етнічні мови зникають зовсім не тому, що введено державну українську мову, а передусім через те, що носії цих етнічних мов десятиліттями використовують замість рідної мову так звану мову "міжнаціонального спілкування", а саме - російську. Русифіковані у руслі колишньої проімперської політики, вони давно стали російськомовними. І можна з упевненістю вважати, що прийняття Хартії із списком мов, у який включена і російська, є не перемогою, а поразкою для інших мов національних меншин.

Маємо на сьогодні таку ситуацію, коли російська мова одержала додатковий потужний міжнародно-правовий захист з боку Європейської хартії. Українська ж мова захищається тільки внутрішнім

законодавством, яке до того ж є досить суперечливим.

У ході підготовки до ратифікації Хартії не було також враховано відсутність належного рівня відповідних мовних знань у великої кількості викладачів, службовців, суддів тощо. Крім того, нині для українців, котрі проживають у територіальних одиницях із строкатим етнічних складом, не забезпечено мовних умов, адекватних державному статусові української мови. Донині зберігається багато невирішених проблем у цій сфері [18].

Натомість у державі не виконується низка законодавчих актів. Дарма, що у нас діє Закон "Про національні меншини в Україні" (1992 р.), де повною мірою гарантовані мовні права етнічних меншин. Добре відомо, що міжнародне співтовариство визнало його як один з найдемократичніших і прогресивних правових актів у сфері державної етнополітики. Намагання довести це ще раз шляхом дублювання нового Закону - про ратифікацію Хартії може бути сприйнято у світі як невиконання Україною вже прийнятих законодавчих актів. Хоч це й було б справедливо стосовно реалізації діючого Закону України про мови. Звичайно, ряд його положень потребує, так би мовити, модернізації - внесення змін, уточнень, доповнень тощо. Очевидним є те, що вже назріла потреба у прийнятті нового Закону, який би вводив хоч якийсь контроль за правопорядком і санкції щодо порушників законодавства у сфері мовної політики. Так, зокрема, не відстежується порушення квот у теле- і радіопередачах, передбачених Законом України "Про телебачення і радіомовлення", а їх кількість російською мовою, всупереч Законові, набагато випереджає українські [19].

Отже, у мовній політиці маємо ситуацію, подібну до стану у соціальній та економічній галузях. Створено прийнятне нормативно- правове поле, однак на практиці положення Конституції не виконуються, нехтуються інші закони, нормативно-правова база не є досконалою і відлагодженою, чинне законодавство має багато протиріч та недоліків.

Мовна політика потребує невідкладних заходів передусім в подальшому вдосконаленні чинного законодавства з контролю за дотриманням відповідних внутрішніх та міжнародних правових актів щодо застосування

ЛІТЕРАТУРА

Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничук. - К.: Головна редакція УРЕ, 1994. - С. 536.

Плахута Є. Цілі мовної політики держави: українські проблеми на тлі досвіду Латвії та Білорусі // http:// dere.com.ua

Конституція України // Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. - 2-ге вид. - К.: Махаон, 2003. - С. 329.

Ляпіна Л. Конституційні засади формування культури міжетнічного спілкування в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї / Редкол.: І.Ф. Курас, М.І. Михальченко, М.О. Багмет та ін.

Вип. 6. - Київ; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2004. - С. 232.

Рекомендації Парламенських слухань „Про функціонування української мови в Україні". Постанова Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886