УДК 343.35

Багмет М.О., Волошина К.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Боротьба з корупцією: світовий досвід та Україна

У статті розглядається те, як ведеться боротьба з корупцією, яка спотворює суспільні відносини в різних країнах світу. Особлива увага звертається на використання позитивного досвіду в нинішніх умовах розбудови України.

This article considers the wage against corruption, which distorts social relations in different countries of the world. Special attention is paid to the use of positive experience in current conditions of development of Ukraine.

Читаючи пресу чи дивлячись новини, ми щодня спостерігаємо численні приклади корупційних діянь. Арешт у Німеччині керівника української обласної митниці з 2 млн. доларів, звинувачення НБУ в незаконних операціях з валютними резервами, справа П. Лазаренка, ситуація з відставкою Єврокомісії та скандал через хабарництво у МОК - усі ці та багато інших прикладів переконливо свідчать, що таке явище, як корупція, живе і процвітає.

Корупційні справи часто перебувають у центрі політичних подій і широко обґрунтовуються політиками. Через звинувачення в корупції нерідко розпадаються уряди, відомі політики йдуть у відставку. Саме млрд. доларів, які за час свого президентства "назбирав" президент Індонезії Сухарто, стали основною причиною минулорічних демонстрацій, за допомогою яких його усунуто. Корупція була основною причиною відставок урядів Італії, яких було 50 за повоєнну історію, вона ж була причиною зміни урядів Пакистану та Бразилії у 90-х роках.

Але крім політичних наслідків корупція має й дуже серйозні економічні наслідки. Кризовий етап багатьох азіатських країн значною мірою спричинений корумпованою формою капіталізму, яка перерозподіляє ресурси від економічно "здорових" підприємств до підприємств з міцними зв'язками в уряді. Останні дослідження таких груп, як Transparency International, доводить, що рівень корупції в країні тісно пов'язаний з рівнем неефективності економіки. Дослідження Паоло Манро, економіста МВФ, свідчать, що країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частку

ВВП на інвестування, що призводить до уповільнення рівня економічного зростання. Ніхто не зважав на те, що Індонезія, Південна Корея та багато інших країн загрузли у корупції - всі були в захоплені від їх постійного економічного росту. Але "Азіатське диво" здивувало всіх ще раз. Деякі економісти навіть розрізняли "добру" та "погану" корупцію. Невеликі хабарі "для змащування державного механізму", наприклад, для отримання якоїсь ліцензії, розглядалися як прийнятні, в той час як хабарі урядовцям для реалізації за державні кошти потрібних проектів вважалися неприйнятними.

Зараз економісти розрізняють різні види корупції, але жоден з них вже не вважається "добрим". Світовий банк виділяє два види корупції. У країнах, де вона є більш передбачуваною, тобто коли хабародавець знає, скільки він має заплатити, і впевнений, що він отримає те, що хоче, корупція шкодить інвестиціям ліпше, ніж у країнах з непередбачуваними і примхливими чиновниками. Але незважаючи на рівень передбачуваності, рівень інвестицій значно вищий у країнах з меншою корумпованістю.

Дехто вважає, що корупція - це спосіб уникнення втрат від змін у законодавстві. Але хабарництво, навпаки, дає чиновникам стимул створювати перешкоди підприємцям, і чим більше хабарів вони отримують, то вищу ціну вимагають за свої "послуги". Як показало дослідження в 1996 р., тим більше українські бізнесмени платять хабарів, тим більше часу вони вимушені витрачати на бюрократичні процедури.

Корупція діє як додатковий податок на діяльність компаній та на закордонні інвестиції, причому для невеликих фірм він є більшим. Як стверджує Шанг Дмін Вай, гарвардський економіст, збільшення рівня корупції в Сінгапурі до рівня Мексики було б еквівалентним до збільшення податків на 20%. В Албанії бізнес витрачає на хабарі біля 8% від обороту, або біля 1/3 свого потенційного прибутку. В Індонезії підприємці змушені виділяти 1/5 своїх поточних видатків на хабарі чиновникам. Від цього витрачають керівники держав та їх найближче оточення. За оцінками, лідери африканських держав тільки на рахунках у Швейцарії тримають понад 20 млрд. доларів. Після 26 р. при владі Сухарто та його сем'ї належить майже половина індонезійських компаній. За підрахунками, тільки німецькі компанії платять 3 млрд. доларів хабарів щорічно для отримання міжнародних контрактів, а в сфері міжнародної торгівлі зброєю західні компанії виплачують хабарі на суму біля 2,5 млрд. доларів щорічно, що становить 10% від обороту.

В Україні ситуація розвивається не набагато ліпше. Керівники багатьох заводів "перекачували" гроші у свої приватні фірми, а збитки покривали прямими кредитами Національного банку України. Зрозуміло, що ті кредити ніхто не повертав, а надавав їх Нацбанк шляхом емісій, і наслідком цієї " політики підтримки національного виробника", як її називали, була висока інфляція 1992-1993 рр. та збагачення купки директорів та урядовців. Джерелом надприбутків для обмеженого кола осіб була політика кількох валютних курсів у 1992-1993 роках, коли за зниженим державним курсом придбати валюту могли тільки вибрані. Уряд роздавав окремим компаніям численні пільги, зменшуючи для них ставки мита та оподаткування. Зловживання тривають до сих пір, але тепер вони не такі очевидні.

Криза, яка вразила багато азіатських країн в 1997 році, великою мірою була спричинена "кумівством". Інвестиційні проекти приймались з політичних міркувань і фінансувалися банками, які керувались у прийнятті рішення не економічними мотивами, а наявністю дружніх стосунків з підприємцями чи урядовцями. Крім того, багато банків