способами роз- в' язання їх, виступає світоглядна позиція. У ній особистість надає оцінок новим можливостям і новим ризикам, обгрунтовує свої кроки та дії в цих обставинах. Немов окремий кадр на кіноплівці, в якому водночас поєднується як статика, так і динаміка відображуваного довкілля, так і світоглядна позиція індивіда більш чітко окреслює, надає певної визначеності кожному окремому акту людських взаємин зі світом відповідно до актуальних на цей час потреб, намірів, очікувань, претензій тощо. Таким чином, світоглядна позиція постає не просто як уточнення або конкретизація світогляду, а передусім як знайдена людиною, що уявляється їй самій найбільш адекватною, відповідь на нагальну потребу в самовизначенні за цілком об'єктивних і (наголошуємо на цьому!) суб'єктивних умов, обставин, чинників її існування.
Можна вважати, що головною системоутворюючою якістю світоглядної позиції виступають цінності. Вони позначають не стан чи властивості речей самих по собі, а їх якісні прояви щодо людини. Цінність постає як цілісний інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини насправді постає як найбільш дороге, значуще, важливе. Позиціонування індивіда в розмаїтті життєвих ситуацій частіше за все не є результатом тривалого процесу раціонального осмислення. На наш погляд, це відбувається швидко, під впливом глибинних ціннісних орієнтацій, а іноді навіть несподівано для самої людини. Пояснюється зазначене не лише складністю для багатьох людей дискурсивно-логічного мислення, яке необхідно для теоретизування, а насамперед тим, що людина часто або не усвідомлює свої глибинні ціннісні пріоритети, або певною мірою вона діє в руслі конформістських настанов - «бути як всі». Межа цього, фактично інтерсуб' єктивного, пасивного самовизначення закінчується там, де зачіпаються і дають про себе знати докорінні інтереси людини як об'єктивного, так й суб'єктивного плану.
Позиціонуючи себе в світоглядному плані, людина тим самим формулює своє оцінювальне ставлення до об' єктів дійсності, співвідносить їх з граничними засадами свого буття, із своїми ідеалами і в той же час пов'язує це із процесом структурування та упорядкування оточуючої дійсності загалом за шкалою суб'єктивної значимості та ієрархією причетності закцентованих об' єктів до цілей і засобів реалізації своєї життєвої програми.
Світоглядна позиція є явищем, в якому здійснюється трансформація об'єктивної дійсності в суб'єктивну реальність, яка представлена на когнітивному, емоційному та регулятивному рівнях, і, що певною мірою нагадує прожективну ситуацію, в якій індивіду треба визначитись і зробити вибір. Для цього йому доведеться осмислити і оцінити наявну інформацію, варіанти власних дій, готовність до пояснення і обгрунтування цих дій, до відповідальності за них. Прожективна ситуація не лише раціонально аналізується, а й переживається людиною емоційно-чуттєво, вимагаючи від неї певного рішення, а значить, і мобілізацію та демонстрацію необхідних для його реалізації вольових якостей. Виділення зазначених вище структурних складових світоглядної позиції дозволяє, крім того, більш докладно проаналізувати, яким чином на кожному із зазначених рівнів проявляється зміст тієї чи іншої її сут- нісної характерної риси, до числа яких ми відносимо толерантність.
Останнім часом увага до проблеми толерантності значно зросла з боку дослідників. Різні її аспекти висвітлені в працях таких зарубіжних та вітчизняних авторів як Ю. Хабермас, К. Поппер, М. Уолтцер, Дж. Роулс, Р.Форст, А. Перцев, В. Тишков, В. Лекторський. Ю. Іщенко, П. Кравченко, А. Асмолов, О. Швачко, Н. Паніна, О. Грива та ін. Ідея толерантності, на перший погляд, видається простою. У словниках у більшості випадків традиційно фіксується значення цього слова як «терпимість», а у буденному розумінні зміст толерантності часто «асоціюється з пасивністю, здатністю не поспішати і не чинити спротив» [5].
Дехто з авторів одним із можливих способів осмислення толерантності навіть вважає «байдужість» [6]. Стосовно подібного розуміння, то воно, на нашу думку, є недостатньо правильним. У перекладі толерантність означає «терпимість», і напевно, більш глибоко зміст цього слова виявляється через дієслово «терпіти». Новий тлумачний словник української мови виділяє такі його основні значення: «витримувати», «миритися з чим-небудь неприємним, важким, небажаним»; «поблажливо, вибачливо ставитись до когось, чогось, до чиїхось провин, недоліків» [7]. Як бачимо, йдеться не про індиферентність чи байдужість, а про свідомий прояв вольових зусиль з боку людини у визначенні її певного ставлення до негативних подразнень і впливів ззовні, що проявляється у свідомому примиренні (до певної межі) з ними.
Як зазначає сучасний визначний німецький мислитель Ю. Хабермас, якщо має місце зіткнення фундаментальних переконань, якщо немає для політичної культури спільної мови і не очікується будь-яка розумна єдність, то стає необхідною толерантність як політична чеснота і як тип поведінки, спрямований на запобігання нових конфліктів у ній. «Толерантність як політична чеснота очікується від конкуруючих сторін лише у тому разі, якщо вони, не бажаючи дискутувати стосовно свого власного зазіхання на істину, котре входять до конфлікту з аналогічними зазіханнями з боку інших, виявляють готовність відмежовуватись від розбіжностей у поглядах, аби на рівні політичного співіснування підтримувати загальну основу у взаємовідносинах» [8].
Отож, покликанням толерантності стає забезпечення повноцінного функціонування суспільства як цілісної системи різноманітних взаємовідносин. Звідси можна припустити, що метою культури толерантності на рівні особистості є не лише забезпечення терпимості, стриманості, цивілізованої поведінки щодо інакомислення, а, насамперед, - служити засобом оптимального включення індивіда до ефективної реалізації ним суспільних