Толерантність як риса світоглядної позиції особистості, на нашу думку, має бути представлена на всіх рівнях її структури. Без і поза своєї когнітивної компоненти терпимість втрачає «адресну» спрямованість, притупляється здатність розпізнавати та чітко розрізняти конкретику змісту того, що потребує толерантного ставлення. За таких умов толерантність перетворюється на безпринципність, благодушне всепрощення, а іноді - на байдужість, на позбавлений момент самовизначення власного «Я» в оцінці ситуації взаємодії типконформізму. Раціонально обгрунтована толерантність апелює до авторитету усієї гуманістичної традиції в духовній культурі людства, підкріплюється аргументами концептів природної рівності прав людини, демократії, свободи і т.п. Нарешті, раціоналізація феномена толерантності сприяє набуттю процедурами публічного обговорення злободенних проблем за «круглим столом», переговорів, діалогу, компромісу, консенсусу онтологічного статусу в політичній дійсності, і, вони, будучи об'єктивованими, починають самостійно функціонувати в політичному процесі і корегувати належним чином політичну діяльність його суб'єктів.

Культура толерантності, що базується на раціонально обґрунтованих засадах, спирається на розуміння її як безумовного блага і, виходячи з цього етичного посилу, вона відповідним чином налаштовує всю сукупність поведінкових актів індивіда. Отже, формування толерантної свідомості вихідним своїм етапом включає формування уявлення про толерантність як про благо для людини, а відтак - і для суспільства. Натомість, це вихідне положення, як і інші етичні постулати, саме має бути обґрунтованим, що, як відомо, є вкрай складним завданням.

Розв'язання його ще більш ускладнюється тим, що індивіду в кожній конкретній ситуації необхідно самому собі доводити правильність терпимого ставлення до того погляду чи вчинка, який у гносеологічному плані ним суб'єктивно сприймається як неістинний, неправильний, нерозумний. Здоровому глузду людини, яка вихована шкільною освітою на принципах класичної науки, вкрай важко сприйняти тезу про «істинність декількох, відмінних конкретних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності» [9], що проголошується в постнеокласичній науковій картині світу.

Пояснення та обґрунтування толерантності повинно також базуватись на дещо незвичних, некласичних за своє суттю засадах раціональності, яку сучасний німецький філософ К.О. Апель визначає як «здатність до обґрунтування й самостійного конструювання своєї свідомості» [10]. Це дозволяє говорити про наявність багатьох типів раціональності, в рамках кожної з яких функціонує власна логіка міркувань і відповідно - про існування в кожній з них своїх, рівнозначних з іншими, істин.

Потреба жити в цивілізованому суспільстві, прагнення бути носієм передових європейських цінностей водночас означає потребу в толерантній свідомості та толерантній поведінці. Проте зазначені елементи можливої мотивації толерантності при всій їх очевидній необхідності і привабливості виглядають радше як раціонально побудований ідеал-постулат бажаного, ніж як наявний, реальний стан.

Толерантність як терпимість, на наш погляд, безпосередньо виявляється не у всіх, а лише в альтруїстично спрямованої людини. За даними сучасного Санкт-Петербургського соціобіолога І.Г. Лаверичевої, альтруїстами народжується приблизно шість відсотків людей, решта ж - генетично належить до егоїстів, що, до речі, має своє дуже важливе біолого-еволюційне виправдання. Слід зазначити, що носії егоїстично орієнтованого світогляду тією чи іншою мірою тяжіють до стану, який сучасний англійський дослідник Р. Уїлсон називає «синдромом людини, яка завжди є правою», і якій властиві риси авторитарності, догматизму, прихильності до одних фактів, цифр і нехтування або вороже ставлення до інших, оскільки перед такою людиною постає свій «тунель реальності». Саме такі люди, на думку вченого, складають ядро численних фундаменталі- стів (релігійних, політичних, етнічних і т.ін.) [11].

В якості суттєвих перешкод, які гальмують формування і реалізацію толерантності виступають деякі соціально-психологічні механізми міжгрупо- вої взаємодії. Йдеться, зокрема, про вплив процесів інгрупового фаворитизму, міжгрупової референт- ності, стереотипізації. За допомогою зазначених механізмів визначаються відмінності між групами і відбувається усвідомлення індивідом своєї належності до однієї з них. Як зазначають психологи, згадані міжгрупові механізми є ригідними, консервативними, архаїчними і тому - усталеними утвореннями. Вони більшою мірою зумовлюються соціальним і культурним контекстом. «Засвоєння їх - пасивний і автоматичний процес, що не потребує особливих індивідуальних зусиль. Тому індивідуальні варіації в здатності актуалізувати ці механізми є значно вужчими і вимагають неабияких зусиль або достатньої особистісної незалежності, щоб протидіяти спонтанній актуалізації цих механізмів» [12].

І все ж, принаймні, офіційно визнаними в демократичному світі є цінності плюралізму, толерантності, терпимості. Культура толерантності набула тут не лише статусу моделі суспільно прийнятної та схвалюваної поведінки, норми політичного життя, але й отримала відповідне законодавче закріплення. Про це, зокрема, свідчить ухвалення країнами-членами ЮНЕСКО на 28 сесії Генеральної конференції у листопаді 1995 року «Декларації принципів толерантності».

Важливі ланки механізму соціального контролю покликані ретельно відстежувати дотримання норм толерантної культури всіма суб'єктами суспільно-політичного життя, а інститути громадського виховання - спрямовувати у належному напрямку розвиток відповідних якостей у молоді. Сформована за таких умов толерантність являє собою, з одного боку, визначений під зовнішнім впливом значимих для індивіда суспільних інститутів та агентів бажаний вектор його вербальної та невербальної поведінки у бік визнання за кожним права на самобутність, поваги до «іншого» як одного з можливих проявів буття фундаментальної цінності свободи, а, з іншого боку, - свідоме спрямування власної волі на обмеження своєї незгоди, критично-негативного ставлення до межі, що визнається у якості такої у зв'язку з вимогами права, моралі, загальнолюдських