Виховання толерантності, на нашу думку, становить собою складний процес. Сам по собі феномен толерантності має декілька вимірів. По- перше, це прояв природного специфічного психологічного складу особистості, що належить до так званого афективного типу з розвинутою ем- патією, здатністю до співпереживання, співчуття, позитивною відкритістю до людей, альтруїстичною налаштованістю, оптимістичним світосприйняттям.

По-друге, толерантність є набутою під впливом ззовні або шляхом самовиховання здатністю особистості свідомо виявляти терпіння щодо дій, думок, оцінок, з якими вона не погоджується. Така толерантність є наслідком, у першу чергу, раціонального осмислення і обґрунтування необхідності, важливості, корисності толерантної свідомості та поведінки.

По-третє, толерантність як одна з вищих цінностей гуманізму об'єктивується в нормах та цінностях культури, права, цивілізованого способу життя. Вона функціонує як особливий морально-психологічний фон, за умов якого здійснюються щоденно різноманітні людські взаємини.

По-четверте, толерантність виступає політичним ідеалом, що надихає прогресивно мислячих людей на копітку роботу щодо вдосконалення самого суспільства, надає більш чіткого орієнтира важким для них зусиллям, особливо в обстановці панування традиційно-патріархальних, авторитарних, консервативних традицій у суспільному житті та суспільній свідомості.

Нарешті, по-шосте, феномен терпимості на відміну від багатьох ідеалів, має свою реально втілену в минулому в суспільній практиці історичну традицію. Толерантність з давніх-давен привертала до себе увагу видатних постатей світової культури й філософії. Саме цей, останній аспект змісту толерантності найбільш повно розкривається засобами такої навчальної дисципліни як історія.

Загальноприйнятим є погляд на толерантність як на новоєвропейську цінність. Новоєвропейська в тому розумінні, що саме з формуванням у XVII-XIX ст. теорії політичного лібералізму, концепції природних прав і свобод людини започатковується й розгортається ідея толерантності. Центральна роль тут безумовно належить Дж. Локку з його загальновідомим закликом до віротерпимості й обґрунтуванням її в етичному та телеологічному планах.

Крім того, новоєвропейською універсалією толерантність вважають також тому, що, як політична чеснота і політична необхідність, вона з'явилась саме у зв'язку із вкрай болісним та кон- фліктогенним за своїми наслідками процесом Реформації. Відгуком влади на релігійно- церковну ворожнечу були декрети, які зобов'язували чиновників і правовірне населення бути толерантними до релігійних меншин - лютеран, гугенотів, католиків. У цьому контексті можна згадати Нантський едикт (1598 р.) Генріха IV, ухвалу уряду Меріленда «Act Concerning Religion» (1649 р.), патент толерантності Йосипа ІІ (1781 р.) та деякі інші.

З огляду на значення Нового часу як епохи практичної появи замовлення на концептуаліза- цію толерантності і конституювання її як певної правової норми, риси політичної діяльності та культури, можна погодитись з висновком пана Гамідова, що «теоретичне обґрунтування толерантності усталилося в XVI-XVII ст. і не було відомо в Античності і Середньовіччі», що Дж. Міль першим «помістив обґрунтування толерантності в широкий захист позитивної цінності свободи» [3].

І все ж таки, на наш погляд, появу толерантності варто пов'язувати із більш ранньою подією в історії духовної культури людства. І хоча всебічного теоретичного обґрунтування вона в той час не отримала і в принципі не могла отримати, зважаючи на відсутність необхідних для цього економічних, політичних, соціальних реалій, заклик до терпимості став дуже важливим кроком уперед у зламі жорсткого поділу людей на «ми» і «вони». Цей заклик ми пов' язуємо з відкриттям християнством свободи як духовної сутності людини, з проголошеною в ньому ідеєю рівності людей перед Богом, з особливим наголосом на любові, примиренні між людьми як ознаках праведності й передумовах на шляху до особистісно- го спасіння. Саме у християнському вченні був кинутий виклик забобонам, що були освячені авторитетом минулого, а також традиціям розшарування за різними критеріями і настроям зверхності, ворожнечі, численним проявам упередженості, які паразитували на цьому. Ясна річ, що формування духовних засад атмосфери терпимості, примирення, прощення між людьми, що було здійснено християнством, заслуговує на окреме фундаментальне дослідження - не дарма Ф. Ніц- ше, приміром, назвав Нагорну проповідь Ісуса Христа тотальним повстанням проти попередньої античної моралі, а П. Сорокін вбачав у них «метод активної толерантності» [4]. Ми ж згадаємо тут лише одну знамениту формулу ставлення людей один до одного апостола Павла: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої - всі ви один у Христі Ісу- сі» [5]. Подібний принцип послідовної моральної, духовної рівності усіх людей насправді був не-можливим навіть у видатних представників античної думки: красномовним у цьому плані є відношення Аристотеля до рабів і варварів. Вони, на думку цього видатного філософа, не розвинуті у духовному плані, не здатні до державного життя і за своєю природою не є людьми. На сторінках «Політики» Аристотель закликав полювати на варварів як на диких тварин, наголошуючи на тому, що це є справедливим.

На