Однак згодом зміст даного терміну трансформувався і звівся до поняття правлячого класу Г. Моски. На думку італьянсько- американського політолога Дж. Сарторі в такому розумінні даний термін в якості загальноприйнятої категорії було затверджено Лассуеллом. Вчений пише: «Лассуеллу, я вважаю, більш, чим кому- небудь іншому, термін «еліта» зобов'язаний своїм затвердженням в якості загальноприйнятої категорії, яка використовується при обговоренні конструкції, яку ми вслід за ним стали називати «моделлю правлячої еліти»» [7].

Дж. Сарторі приводить одне з типових визначень Лассуелла поняття політичної еліти: «Політична еліта є вищий володарюючий клас» [7]. Таким чином можна зазначити, що з цього періоду термін «політична еліта» назавжди втратив свій меритократичний зміст.

На думку Дж. Сарторі корінна трансформація Лассуеллом концепції Парето з одного боку була новим кроком у розвитку науки, з іншого отриманий позитив створив не менший за значенням йому негатив. Вчений пише: «... корінна трансформація концепції Парето - трансформація, достоїнству якої протистоїть не менший недолік. Достоїнство - аналітичного плану, воно є аналітичною перевагою, яка надає можливість відокремити альтиметричну характеристику (або характе-ристику по ознаці влади «де- факто») від якісного оцінювання. Недолік - семантичного характеру: чому потрібно говорити «еліта», абсолютно не маючи на увазі того, що цей термін значить, тобто виражає в силу свого семантичного значення» [7]? Дослідник вказує на те, що в результаті нового трактування терміну «еліта» в політичній науці зникло поняття, яке вказувало б на її якісну характеристику. І зазначає, що такої ситуації можна було б уникнути якби Лассуелл для позначення змісту паретівського поняття «правляча еліта» без його меритократичного аспекту використав інший термін, вільний від оціночності. Вчений пише: «Найвірогідніше Лассуелл звів термін «еліта» до значення «володіючі владою» заради дотримання принципу свободи від оціночних суджень; навіть якщо так, все ж, надаючи «еліті» нейтральну конотацію, він взяв на себе непотрібну працю, і при цьому сам створив проблему; він взяв на себе непотрібну працю, так як міг скористатися яким-небудь із уже існуючих нейтральних термінів. У Моски термін «політичний клас» вільний від оціночності. Володарююча група, контролююча меншість, маючі владу - все це теж вільні від оціночності терміни. Проблему ж він створив, принаймі для теорії політики тим, що введений ним новий зміст поняття «еліта» позбавив цей термінологічний ряд єдиного присутнього в ньому ціннісно навантаженого терміну» [7].

Звісно, не можна вважати, що Лассуелл директивно змінив зміст терміну, після чого його вживання у попередньому значенні стало забороненим, таких випадків у науці не буває, однак він позбавив поняття політичної еліти однозначності трактування, в результаті чого воно втратило певність змісту.

З погляду російської вченої О. Гаман- Голутвіної, у науковій літературі склалися три головних підходи до трактування поняття «політична еліта»: позиційний - установлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, ураховуючи позицію в системі влади (до еліти відповідно до такого підходу належать, перш за все, члени уряду, парламенту тощо); репу- таційний, заснований на виявленні рейтингу політика завдяки експертним оцінкам; такий, що базується переважно на виділенні осіб, які приймають стратегічні рішення [8], інакше кажучи концептуальний [9].

На думку автора статті останній підхід тотожний функціональному, який заснований на аналізі функцій, що виконуються елітами у соціально-політичній системі [10]. Згідно даного підходу, політичну еліту можна визначити як суспільну верству, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, діє з метою задоволення потреб та інтересів окремих соціальних груп або всього народу, користується певними перевагами свого суспільного становища [11].

Український дослідник Олексій Крюков вказує на те, що у сучасних умовах серед зарубіжних дослідників існує кілька підходів щодо визначення поняття еліта: ціннісний (аксіологічний), інституціональний і структурно-функціональний [5].

Прибічники ціннісного підходу (В. Парето, Л. Боден, Х. Ортега-і-Гасет, М. Вебер, А. Тойнбі, Д. Дюпре [9]) визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисту перевагу (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан одних людей над іншими [12]. В межах аксіологічного напрямку еліта трактується як: «досить вузьке коло людей, які перебирають на себе відповідальність за формування і підтримку фундаментальних цінностей і відповідальної позиції у сфері своєї компетенції» [13]. На нашу думку дане спрямування по-своєму змісту ідентичне репутаційному підходу. Український вчений Ю. Сурмін наступним чином розкриває його суть: «. репутаційне розуміння еліти . припускає включення в неї людей з високою репутацією в різних сферах діяльності. При цьому найчастіше системоутворюючими факторами тут виступають авторитет, інтелігентність, моральна репутація людини, що зводиться в остаточному підсумку до його високого рейтингу в громадській думці» [14]. Дослідник зазначає: «У чистому виді цього підходу дотримувався видатний іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гассет, що відносив до еліти людей, які володіють інтелектуальною і моральною перевагою, почуттям відповідальності» [14].

Інституціональний підхід до визначення еліти поширений у сучасній західній соціології. За цим спрямуванням