еліта трактується як група осіб, які займають керівні позиції у впливових соціальних інститутах - урядових, економічних, військових, культурних [9]. Інституційний і позиційний підходи на наш погляд співвідносяться як ціле і частина: з позицій першого спрямування до політичної еліти входять особи, що займають керівні позиції у впливових соціальних інститутах, у другому лише у державних, тобто за інституціональним підходом правляча еліта синонімічна політичній, за позиційним політичною є лише остання. Українська дослідниця Н. Дармограй наступним чином розкриває дані спрямування: «Частина політологів та соціологів до політичної еліти суспільства відносять лише представників державно-владних структур і офіційних лідерів політичних партій та громадських організацій. В іншому напрямку в тлумаченні поняття «політична еліта» акцент робиться на політичних функціях її представників незалежно від їхньої формальної приналежності до політичних структур. У цьому разі до політичної еліти відносять осіб, які займають стратегічні позиції в розвинених суспільних структурах (державних, громадських чи приватних: у державно- управлінських органах, політичних партіях, громадських організаціях, війську, виробничих, освітянських, наукових, релігійних організаціях, у засобах масової інформації тощо), в руках яких, таким чином, сконцентровані великі економічні, фінансові, військові, наукові, інформаційні, політичні, ідеологічні, культурні та інші важелі, що забезпечують вплив на владні структури» [15]. Вчена зазначає, що «політична еліта у зв'язку з цим розглядається як неоднорідна, внутрішньо диференційована група, в межах якої можна виокремити вищу еліту - осіб, які безпосередньо впливають на прийняття, або приймають державні рішення та середню еліту - осіб, які «обслуговують» вищу: політологів, експертів-вчених тощо» [15]. Очевидно, що до середньої політичної еліти при інституційному підході відносяться також особи, рішення яких стосуються окремих регіонів держави.
У політичній науці осіб, які приймають політичні рішення називають елітою влади, а осіб, які впливають на їх прийняття, елітою впливу, тобто інакше кажучи володарюючою елітою. Українська вчена А. Колодій наступним чином розкриває таку диференціацію політичної еліти: «Ті керівні і управлінські працівники, які здійснюють владу за допомогою державних (включно з засобами примусу) інститутів, належать до еліти влади, а ті, що забезпечують вироблення і проведення певних політичних курсів фінансово, інтелектуально та за допомогою налагодження зв'язків з масами, формування громадської думки, входять до еліти впливу» [11].
Таким чином, на нашу думку, можна зробити висновок, що в межах інституційного підходу політична еліта поділяється за двома критеріями: меж влади, або впливу та належністю до якоїсь з цих груп, а згідно позиційного підходу вся правляча еліта не є політичною, остання трактується як частина володарюючої.
При структурно-функціональному підході (Г. Лассуелл, С. Ліпсет) головною ознакою еліти виступає високий статус у системі владних структур. До складу політичної еліти входять індивіди, які займають ключові командні позиції в найважливіших інститутах і організаціях суспільства (економічних, політичних, військових), здійснюючи в ньому найбільш важливі керівні функції, маючи визначальний вплив на вироблення і прийняття найважливіших для суспільства рішень [16]. Отже даний підхід вбирає в себе інституціональне та функціональне розуміння поняття «політична еліта».
Таким чином, на нашу думку, можна виділити наступні підходи до трактування змісту поняття «політична еліта»: ціннісний, або репутаційний; позиційний; інституціональний; концептуальний, або функціональний; структурно-функціональний.
Однак потрібно зауважити, що на рівні наукової практики дані підходи зводяться до двох спрямувань: меритократично-альтиметрич- ного і альтиметричного.
Особи, які входять до складу політичної еліти за критерієм першого підходу дістали назву елітарної еліти, а другого - елітної [15].
Проте, перше не набуло інституалізованого характеру, тобто воно не стало часткою вербальної структури визначень політичної еліти представлених у науковій літературі, а функціонує лише як неформальний ціннісний додаток до її альтиметричних трактувань. Прикладом такого додатку може слугувати трактування політичної еліти при структурно- функціональному підході українською дослідницею О. Лазаренко, яка пише: «Структурно-функціональний напрям наголошує на важливості функцій управління, які визначають владну роль людей, котрі їх виконують. Проте й за цим визначенням еліта - це не просто володарі, можновладці. Доступ до інструментів влади небезвідносний щодо, інтелектуальних, моральних якостей носіїв влади» [13]. Вчена зазначає, що це принципове питання для теорії і практики елітології [13].
У сучасній науці існує кілька варіантів структурування політичної еліти, які на нашу думку зводяться до трьох видів, що відповідають базовим альтиметричним підходам до її трактування (позиційному, інституціональному, функціональному).
У межах позиційного спрямування виокремлюються два трактування політичної еліти: вузьке і широке. Так український вчений М. Юрій, зазначає, до політичної еліти входять особи, які приймають політичні рішення на державному рівні, а в більш широких трактуваннях до неї відносять політичних фігур середньої ланки [17]. Однак у двох випадках особи, що належать до політичної еліти мають займати відповідні офіційні посади, що є обов'язковим критерієм належності до неї, згідно позиційного підходу.
У рамках широкого трактування політичної еліти науковці виділяють її структуру наступним чином: вища, яка включає в себе провідних політичних керівників і тих, хто займає високі посади в законодавчій, виконавчій і судовій гілках влади (безпосереднє оточення президента, прем'єр-міністра, спікера парламенту, керівників органів державної влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). До її кола входять 100-200 осіб; середня формується з великої кількості виборних посадових осіб: парламентаріїв, сенаторів, депутатів, мерів, губернаторів, діячів різних політичних партій і суспільно-політичних рухів; адміністративна, в яку входить вища верства державних службовців (чиновництво), які займають вищі