Український вчений О. Крюков у структурі політичної еліти за критерієм шляху здобуття влади виокремлює дві взаємозалежні групи. Він пише: «На наш погляд, важливими характеристиками політичної еліти є наявність двох механізмів її рекрутування: шляхом призначення та шляхом виборів. Ці два механізми приводять до формування неоднорідності політичної еліти і дозволяють виділити в її структурі дві взаємозалежні групи: 1) групу, що утворює просунення, яке відбувається шляхом виборів (президенти, депутати всіх рівнів, лідери політичних партій); таку групу можна назвати політичною елітою у вузькому сенсі; 2) група, що формується шляхом призначення (міністри, інші чиновники, які очолюють управлінські структури державної влади)» [9].

У межах функціонального підходу також виокремлюється широке і вузьке розуміння політичної еліти.

У вузькому розумінні до неї належать лише ті люди, які безпосередньо зайняті прийняттям політичних рішень та організацією їх виконання [11]. У широкому розумінні до політичної еліти зараховують усіх, хто справляє істотний вплив на політичні курси держави: політиків, підприємців, вище офіцерство, служителів церкви, керівників науки [11], тобто усіх осіб, які займають стратегічні позиції у державних і розвинених суспільних структурах, однак на відміну від позиційного і інституційного підходів за цим спрямуванням до неї належать також особи, які не мають офіційних посад, однак впливають на політичні рішення різного рівня.

У широкому трактуванні політичну еліту структурують за критерієм рівня її впливу, український дослідник В. Русскін наступним чином розкриває склад вищої ланки політичної еліти: «виділяють вищу ланку влади, яка приймає стратегічні життєво важливі для всієї країни рішення, до цієї ланки входять не тільки посідачі офіційних посад, а й люди, які не мають високого статусу» [19]. Прикладом останніх, на думку вченого, виступають «олігархи пострадянських держав, які не займають, за деякими винятками, політичних постів і в той же час мають більшу силу, ніж просте парламентське «лобі»: вони можуть контролювати найбільш цінні економічні активи нації» [19]. До середньої ланки відносяться особи, рішення яких мають значення для окремих регіонів суспільства.

Порівнюючи критерії структурування політичної еліти в межах трьох підходів, можна зробити наступні висновки: в межах позиційного спрямування еліта стратифікується лише за критерієм офіційних владних повноважень; у рамках інституціонального підходу до цього критерію додається структурування за межами впливу і відповідно проходить розділення між елітою влади і впливу; критерії функціонального підходу за винятком того, що в межах даного спрямування не наголошується на тому, що до еліти влади і впливу мають належати особи, які займають офіційні посади, ідентичні параметрам інституціонального підходу.

До складу політичної еліти, крім правлячої, також відносять опозиційну еліту і контреліту, тобто осіб, які за своїми якостями потенційно готові до державного управління [11].

Існують різноманітні типології опозиції, так за критерієм відношення до владних структур можна виокремити такі її види як: парламентська і непарламентська, остання поділяється на таку, що входить і не входить у регіональні структури влади; за критерієм відношення до політичної системи від лояльної до такої, яка прагне її корінних змін, або інакше кажучи антисистемної, остання отримала назву контреліти.

ЛІТЕРАТУРА

Краткий энциклопедический словарь. / Под. ред. Борцова Ю. - Ростов-на-Дону. - «Феникс» 1997.

Мухаев Р. Политология. Хрестоматия ПРИОР. - М., 2000.

Голота В. Регіональні еліти: сутність, особливості формування, тенденції розвитку // Схід. - 1996. - № 4.

Чемакова С. Правящая элита Украины: сущность, особенности и противоречия формирования и функционирования. Авт. реф. канд. диссертации.

Пірен М. Політична еліта та проблеми політичної елітаризації українського суспільства // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 1.

История политических и правовых учений. Под. общ. ред. Нерсесянца. НОРМА. - М., 2001.

Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис. - 1993. - № 2.

Гаман-Голутвина О. Определение основных понятий элитологии // Полис. - 2000. - № 3.

Крюков О. Основні підходи до визначення концепції еліти в суспільно-політичній думці ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління. Випуск 4 (18) 2004.

Мандзій Л. Правляча політична еліта України: суть та етапи становлення. Авт. реф. канд. дисертації.

Політологія / За наук. ред. Колодій А. - К., 2000.

Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю., Бабкіна В., Горбатенька В. - «Ґенеза». - К., 2004.

Лазаренко О. Модернізаторська еліта і розбудова громадянського суспільства в Україні // Сучасність. - 2004. - № 2.

Сурмін Ю. Концептуально-методологічні аспекти формування і розвитку української політичної еліти. Збірка «Еліта і цивілізаційні процеси формування націй». - К., 2006.

Дармограй Н. Елітизація культурно-владних відносин. // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 1.

Теория элит. ELITARIUM 14 декабря 2003.

Юрій М. Політологія. - К., 2005.

Политология / Под. общ. ред. Грязновой А.М., 2007.

Русскін В. Проблема політичної еліти (аналіз поняття) // Політика: історія і сучасність. - Вип. 2. - Миколаїв - Одеса. - 2004.