УДК 316.624.01

Левченко Л.О.

РАДИКАЛІЗМ ТА ЕКСТРЕМІЗМ

ЯК КРАЙНІ ПРОЯВИ НОНКОНФОРМНОЇ ПОВЕДІНКИ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

У статті поставлена проблема визначення категорії нонконформізм відносно політичної поведінки індивіда в суспільних відносинах, проаналізовано різні підходи до теоретичного визначення спільних дефініцій, таких як: радикалізм, політична активність, політичний конформізм.

Ключеві слова: нонконформізм, політична поведінка, радикалізм, політична активність, політичний конформізм, екстремізм, політичний процес, протестна поведінка.

В статье отмечена проблема определения категории нонконформизм относительно политического поведения индивида в общественных отношениях, проанализированы разные подходы к теоретическому определению общих дефиниций, таких как: радикализм, политическая активность, политический конформизм.

Ключевые слова: нонконформизм, политическое поведение, радикализм, политическая активность, политический конформизм, экстремизм, политический процесс, протестное поведение.

This article deals with the problem of definition of the category «nonconformism» for the political activity of individuals in social relationships. The author researches different approaches to the theoretical definition of common notions, such as: radicalism, political activity, political conformism.

Key words: nonconformism, political action, radicalism, political activity, political conformism, extremism, political process, protests behavior.

Політичні процеси усіх часів свідчать, що політичний нонконформізм був і залишається їх невід'ємним компонентом, що істотно впливає на характер і динаміку розвитку суспільства. Політичний нонконформізм є важливою політико - культурною традицією. Він обумовлений передусім історичними, географічними, політичними, соціальними, психологічними особливостями розвитку країни. Нонконформізм виявляється на рівні соціальних прошарків, еліти і контреліти, володарюючих і опозиційних груп, обумовлюючи осьову лінію політичної поведінки лідерів і простих громадян.

Отже, ми з'ясували, що взаємодія влади і особистості являє собою непростий у психологічному аспекті процес. Нормативна та інформаційна регламентація, засоби політичного насилля, контролю можуть викликати різну реакцію у громадськості. Як зазначає І. Сазонов, «протиріччя між проголошуваними в багатьох країнах ідеалами демократичних свобод, рівних прав і можливостей, з одного боку, і наполегливим збереженням нерівності в головних сферах суспільного життя - з іншої, призводить до частих сплесків політичного насилля і зростання числа терористичних організацій різного характеру» [5, с. 107-108].

У політичній науці існує декілька підходів до визначення протестної поведінки. Перший, який умовно можна назвати «нормативним», пов'язаний з ім'ям А. Марша. У рамках даного підходу протест визначається як форма «нетрадиційної» політичної поведінки. При цьому критерієм розрізнення традиційної і нетрадиційної сфер є наявність або відсутність формальних або неформальних правил регулярного представлення інтересів різних груп. Під протестною найчастіше розуміється поведінка у формі неконвенційної дії, яка не відповідає законним і традиційним нормам режиму, що регулюють політичну поведінку. Відповідно, найчастіше серед протестних виділяються такі явні форми участі, як написання петицій, демонстрації, бойкоти, захоплення будівель, несплата податків, блокади, неофіційні страйки тощо. Подібне розуміння політичного протесту сформувалося багато в чому під впливом подій 60-х років, що поклали початок так званій «революції участі» в зрілих демократіях [1, c. 21].

Низка авторів, що досліджують протестну поведінку, прагнули подолати певні обмеження «нормативного» підходу. Зокрема, було враховано, що для багатьох громадян зрілих демократій політичний протест перетворився на звичайну практику політичної участі. На основі цього був зроблений висновок про «нормалізацію неконвенційності». Як чинники протестної поведінки почали розглядатися не лише індивідуальні характеристики, але і контекстні чинники (взаємозв'язок індивідів і колективних акторів, соціально- економічний і культурний контекст тощо).

У перелік протестних були включені форми активності, що мають цілком законний характер. Дослідження показали, що в країнах розвиненої демократії вони, безумовно, домінують над незаконними. Політичний протест почав характеризуватися переважно як пряма неінституціалізована форма участі.

Разом з тим у рамках цього підходу не знайшли відображення «тихі» форми політичного протесту. Питання про їх існування навіть не ставилося. Дана проблема передусім виявляється у протестному голосуванні та абсентеїзмі. Власне протестне голосування трактується інколи дещо однобоко як поведінка виборця, який, зазвичай підтримуючи одну партію, раптом віддає свій голос іншій партії, виявляючи, таким чином, незадоволення її діями. Звісно, існує вірогідність, що не завжди голосування «проти всіх» є проявом протестної поведінки. Цьому існують й інші причини. Наприклад, виборець може просто не знати кандидатів, партій, що беруть участь у виборах. Проте доля таких виборців серед тих, що голосують «проти всіх», є досить малою [1, c. 22-23].

Одним з крайніх варіантів розвитку конфлікту влади і особистості є радикалізм.

Поняття «радикалізм» в сучасній політичній психології має декілька значень, а саме: «психологічний механізм якісного перетворення політичних процесів, що передбачає рішучі і безкомпромісні дії для досягнення мети; політичний рух, що дотримується крайніх засобів досягнення мети; соціокультурна традиція, обумовлена відповідним типом особистості та национально- цивілізаційними особливостями суспільства та держави» [4, с. 382].

Таким чином, в основі радикалізму лежить:

негативне ставлення до існуючого політичного феномену;

визнання одного з можливих способів виходу з реальної ситуації як єдиного можливого. «Бунтар хоче бути або «всім», цілком і

повністю ототожнюючи себе з тим благом, яке він неочікувано усвідомив, і вимагаючи, щоб в його особі люди визнавали і схвалювали це благо, або «нічим», тобто повністю позбутися будь-яких прав, коритися перевершуючій силі. Йдучи до кінця, повстанець готовий до останнього безправ'я, якою є смерть, якщо буде позбавлений того єдиного священного дару, яким, наприклад, може стати для нього свобода. Краще померти стоячи, чим жити на колінах» [2, с. 128].

У той же час радикалізм не можна віднести до яких-небудь визначених політичних позицій.

Як спосіб