УДК 316.647.5 (477)

Ханстантинов В. О., Миколаївський державний аграрний університет

Проблема толерантності в контексті політичної культури сучасного українського суспільства

У статті розглядається сутність феномену толерантності, показана актуальність її вивчення та значення для формування політичної культури. Аналізуються причини та форми прояву нетолерантності в політичній сфері українського суспільства. Пропонуються шляхи утвердження в ньому толерантності як норми та риси політичної культури сучасного типу.

In the article essence is examined to the phenomenon of toleration, shown actuality of its study and value for forming political culture. Reasons and forms of display of intoleration concerning political sphere of modern Ukrainian society are analysed. The ways of developing toleration in it are offered.

Президентські вибори в Україні 2004 року привернули увагу не лише до проблеми

концептуальних засад її майбутнього, визначення її ролі і місця в сучасному політичному процесі в Європі, але й до характеру застосованих форм, методів боротьби між учасниками перегонів, до цінностей, норм, ідеалів політичного життя, до яких вони апелювали і які вони реально втілювали в життя своїми вчинками, діями, висловлюваннями. Можна сказати, що широкий загал побачив не лише обличчя політиків, але й обличчя властивої сучасному українському суспільству політичної культури. Як уявляється, одним із найбільш тривожних симптомів її недостатньо високого рівня є брак толерантності.

Ми розглядаємо толерантність як важливу атрибутивну ознаку, передумову і результат функціонування суспільного життя, в тому числі і в першу чергу політичного, на принципах демократії, плюралізму, пріоритету прав людини і цінностей свободи. Подальше входження України до цивілізованої сім'ї народів актуалізує проблему толерантності як в теоретико-пізнавальному, так і в практико- впроваджувальному відношенні.

Серед мислителів минулого, які досліджували феномен толерантності, необхідно насамперед пригадати Дж.Локка, Дж.Ст.Мілля, Є.Бектама та деяких інших представників лібералізму. Власне кажучи, толерантність уперше постала як предмет безпосереднього вивчення тоді, коли визріли в Англії ХУІІ століття буржуазні за своєю природою суспільно-економічні реалії, коли настав час усвідомлення й політичної артикуляції властивих їм духовних засад.

Деякі іноземні вчені взагалі вважають, що саме слово "толерантність" вжито уперше Дж.Локком [1]. У "Посланні про віротерпимість" та деяких інших полемічних за змістом творах видатний англійський мислитель обгрунтував

нераціональність інтолерантності, показав, що в більшості випадків довільне зовнішнє насильство викликає суто негативні наслідки. Завдання держави, на думку філософа, полягає в тому, щоб захистити індивіда від будь-якого роду несправедливостей, оскільки кожна людина має право на толерантність. Локк вказує на те, що право на абсолютну істину через її недоступність не може привласнюватись будь-ким. Проте толерантність Локка має справу лише з релігією, звернена у бік віруючих і заснована на релігії.

Подальше розгортання на широких концептуальних засадах проблеми толерантності було здійснено Дж.Ст.Міллем у його есе "Про свободу". В ньому толерантність осмислюється як необхідна умова соціального процесу, як невід'ємна складова справедливого суспільства. Мілль пов' язує толерантність зі свободою і ставить питання про межі влади суспільства над індивідом. Він доходить висновку, що така влада поширюється на індивідів у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків. Якщо ж дії індивіда не зачіпають чиїхось інтересів, крім його власних, чи зачіпають тільки інтереси тих осіб, які самі того бажають, то у такому разі не може бути й мови ні про яке втручання. Індивід має повне право користуватися індивідуальною свободою, робити на свій розсуд і ризик той чи інший вибір. На тлі такої свободи вибору органічно виростає толерантність як норма і механізм регулювання суспільних відносин.

Плідними щодо всебічної концептуалізації толерантності можуть бути теорія розсіяних знань Ф.Гаєка, яка унеможливлює факт одностайності в думках, та теорія комунікативної дії Ю.Хабермаса, згідно з якою об' єктивні судження індивіда лише за формою належать йому. Насправді ж вони є плодом дискусії з іншими, навіть тоді, коли безпосереднього спілкування з ними й не відбувається. Отже, претензії на монополію зверхності будь-якої однієї суб'єктивної думки щодо інших виявляються безпідставними. Тому толерантність, з огляду на наведені міркування, є цілком закономірною, логічно обгрунтованою нормою людського спілкування, в тому числі в політичній сфері.

В сучасних працях вітчизняних спеціалістів толерантність досліджується з різних боків. На думку І.С.Дзюбка і К.М.Левківського, толерантність - це терпиме ставлення політичних сил до думок і діяльності політичної опозиції, вміння визнавати свою поразку в політичній боротьбі [2]. З погляду В.Й.Скиби, це - терпляче, спокійне, якщо не шанобливе ставлення до іншої, у тому числі полярно протилежної точки зору, стан, коли воля інтелекту і культури панує над емоціями та інстинктом [3]. Російський філософ А.Пєрцев зазначає, що життєва стратегія толерантності полягає в тому, щоб жити самому і давати жити іншим. Толерантність зникає, якщо під загрозою опиняються головні життєві цінності людини. Чим більш цінним для неї є це головне в житті, тим на більші поступки вона готова йти, проявляючи толерантність. Абсолютна нетолерантність засвідчує повну пустоту людини, невміння відрізняти головне і другорядне [4].

Молодий український дослідник В. Мороз, аналізуючи феномен сучасної європейської толерантності, виділяє в ній нормативний аспект, в основі якого спільні для європейців витоки ідентичності - впливи християнства, римського права, давньогрецької культури, і процедурний, пов'язаний з адекватним сприйняттям "нових реалій" як результату розширення "життєвого світу" європейця із його щоденним "перетинанням" з дедалі