Починаючи з релігійно-міфологічного трактування крізь призму раціоналізації політичних поглядів, з'являються перші політичні категорії і дефініції, які знайшли своє відображення в філософсько-етичних поглядах Платона і Арістотеля. Згодом закони і самі форми держави перестають сприйматися на віру, їх починають обговорювати, критикувати і навіть відхиляти. Зародилася ідея політичної справедливості, у рамках якої закони і політичні інститути піддаються моральній критиці, що й стало передумовою виникнення першого наукового знання про політику. В ході подальшого свого розвитку наука про політику разом з тим заклала і її структуру, яка була признана Американською асоціацією політичних наук (далі ААПН), заснованою 1903 року і котра до сьогоднішнього дня є найбільш впливовою з усіх політологічних організацій у світі), а також Міжнародною асоціацією політичних наук (МАПН), створеною в рамках ЮНЕСКО 1949 року. У другій половині ХІХ століття американська політична думка, перебуваючи під значним німецьким впливом, складалася із чотирьох дисциплін: американська державна влада; зарубіжна державна влада: порівняльні дослідження; політична теорія або філософія; основи права [1].

Орієнтація на фундаментальну теоретичну освіту гармонійно поєднувалась з орієнтацією на спеціальну освіту для роботи в суспільних та приватних службах, що в свою чергу призвело до необхідності розширення "спеціалізації" американської політичної науки, котра на початку ХХ століття стає домінуючою в світі як досліджувана і академічна дисципліна. Після Першої світової війни вона розширила свої напрями і мала наступну структуру: політична теорія/філософія; політичні партії, громадська думка, зацікавлені групи (групи спеціальних інтересів), політична комунікація (пропаганда, семантика); публічне право (часто як два окремих напрями - конституційне право і адміністративне право); державне і муніципальне управління; міжнародні відносини, дипломатія, міжнародна політика, міжнародне право, міжнародні організації; американська державна влада: федеральна, штатна, місцева; зарубіжна державна влада: порівняльні дослідження; законодавчі органи та законодавство; державна влада і економіка. Приблизно такою самою виглядала структура політичної науки і в Європі. Різницю складали лише політична економія, політична історія і політична соціологія, котрі в США розглядалися як субдисципліни.

Наприкінці 60-х років структура політичної науки зазнала ряд змін під впливом праць Д. Істона, Р. Даля, Т. Алмонда, концепцій Т. Лассуела, Т. Парсонса, П. Лазарсфельда, що знову призвело до скорочення дисциплін політичної науки. У 1968 році рішенням ААПН кількість дисциплін політичної науки звелось до наступних: сучасні політичні системи; міжнародне право, міжнародні організації і міжнародна політика; політична теорія і філософія. Решта напрямів науки, яких нараховувалось 28, набули статусу " субдисциплін". Таке рішення було компромісною спробою примирити традиційний підхід з біхевіористським нахилом і системним аналізом. Однак, такий поділ політичної науки не прижився, а тому в 1973 році ААПН повертається до тих самих наведених вище восьми дисциплін, щоправда по новому сформульованих. Як свідчать дослідження групи вчених Центру соціальних науково-інформаційних досліджень Російської академії наук під керівництвом Верченова Л.М., сучасний стандарт структури почав утверджуватися з появою в 1975 році відомого "Керівництва по політичній науці" у восьми томах (Handbook of political science /Eds. by Greenstein F. and Polsey N. - Reading. Mass., Addison-Wesley, 1975. - V. 1-8). Для нашого дослідження є важливим і той факт, що в 1985 році на замовлення ААПН була здійснена "експертиза" видання, висновки котрої справили суттєвий вплив "на подальший розвиток політичної науки, перш за все її структури в цілому так і внутрішньодисциплінарну спеціалізацію в різних сферах політології в США та й взагалі в усьому світі" [2]. У висновках акцентувалася увага (чому раніше мало приділялося значення) на всезростаючій ролі гуманістичного профілювання наступних фундаментальних областей і розділів інтегрованого політичного знання політичної науки: державне і муніципальне управління, аналіз політики; формальна теорія і прикладне застосування; національна політика; порівняльна політика; політична культура та ідеологія; міжнародні відносини; публічне право і теорія права; політична економія; політична філософія і етика; філософія політичного дослідження і застосування її результатів (висновків); гуманістична політична освіта (і виховання).

В такому невеликому огляді щодо витоків і становлення політичної науки та її складових, як бачимо, знаходить своє місце і така наукова дисципліна, як політична етика, котра націлена на аналіз політичної поведінки суб'єктів політичного процесу.

У вітчизняних навчальних посібниках, довідкових виданнях певною мірою проілюстровано історико-теоретичний аспект питання про роль моралі в політиці. Однак сучасний політичний процес настільки динамічний, що часом окремі його ситуації відображають доволі проблемний відтінок, закладаючи підвалини для втілення традиційно усталеної думки-репліки: "політика - брудна справа". Така поширена оцінка політичної діяльності спонукає до обґрунтованих коментарів, виваженого аналізу тих чи інших політичних ситуацій. І перший крок в цьому напрямку покликана зробити наука, розкриваючи ключові проблеми теоретизації і конкретизації політичного знання, що в свою чергу забезпечує гідну інтерпретацію навколишньої дійсності.

Для початку в з'ясуванні місця та ролі політичної етики в структурі вітчизняної політичної науки буде доречним звернутися до загального стану та тенденцій розвитку останньої. Такий огляд показово ілюструє дослідження станом на 23.03.2001 р., проведене за Критеріями аналізу навчально-методичної літератури з політичної науки, виробленими в ході роботи навчально-методичної групи у м. Сімферополі [3]. Хронологічна