Сьогодення політологічної науки характеризується суттєвими напрацюваннями і здобутками. Організація і проведення численних заходів, на які виносяться найгостріші проблеми політологічного знання, переконливо свідчать про небайдужість як вищих органів влади так і наукової громадськості щодо кола наукових знань, стану вітчизняної науки загалом. Адже суспільні перетворення і активізація демократичних процесів в Україні зумовлюють потребу в спеціальних політологічних розробках, які б вивчали комплекс внутрішніх проблем та процесів, що мають пріоритетне і важливе значення. Актуальними напрямками досліджень стають формування та розвиток нових демократичних політичних інститутів в умовах перехідного суспільства, аналізуються закономірності та основні тенденції сучасного політичного процесу в суверенній Україні, завдання, перспективи та здобутки на шляху до становлення громадянського суспільства. Дослідження свідчать про цікаві концептуальні вітчизняні розробки, доцільні для практичного використання у політичній діяльності. Формуються стійкі наукові інтереси до політичної психології, соціології, елітології, етнології, іміджмейкерству, конфліктного менеджменту та ін. [4].

Як констатує В. Ребкало, загальний стан українських політичних наук, предметом яких є дослідження актуальних та перспективних внутрішньополітичних проблем, залишається складним і суперечливим. Це в першу чергу пояснюється тим, що процес формування наукових дисциплін почався лише недавно, традиції ж підготовки наукових кадрів лише починають закладатися, науковий рівень політичних досліджень та викладання

дисциплін невисокий, часто не відповідає світовим зразкам. Дослідник виокремлює дві принципові проблеми українських політичних наук - їх провінційність та дилетантство. Провінційність виявляється, з одного боку, у поверховому, школярському сприйнятті світової, фактично західної традиції. З іншого боку - таким же поверховим є намагання висловити українську унікальність. Дилетантство простежується у поєднанні недоопрацьованості теоретико-методологічних засад політичних досліджень з наміром швидко отримати вражаючі результати (або амбіційні, або добре оплачені). Характерний спосіб приховати дилетантство - це претензія на так звану міждисциплінарність [5]. Звісно, такі підходи лише ускладнюють розуміння та дослідження наукових проблем, а значною мірою і принижують інтелектуальний потенціал, належний рівень вітчизняних політологічних досліджень на міжнародній арені.

Звісно, на відміну від інших держав з розвиненою демократією, де політологічні науки функціонують понад сторіччя, для України ці знання відкриваються як новий напрям дослідження. Для вітчизняної політологічної науки напевно ще довго буде актуальним питання щодо співвіднесення процесу суспільних та політичних трансформацій з розвитком політології, політичних досліджень в Україні [6]. Інша справа, якою мірою політики, урядовці та всі активні суб'єкти політичного процесу спроможні прислухатися і використати у своїй діяльності здобутки вітчизняних наукових, зокрема, політологічних досліджень.

Цікавим та й по своєму особливим компонентом таких досліджень виступає політична етика. Якщо продовжити коротко наведений вище огляд вітчизняної навчально- методичної літератури, зокрема, визначення місця політичної етики у структурі вітчизняного політологічного знання, то ключові проблеми політичної етики висвітлюються в розділах "Політична свідомість, культура та ідеологія", "Політика і влада", "Політичні системи та інститути". Як правило, загально-етичні питання політичного життя висвітлюються в підрозділах під загальною назвою "Мораль і політика". Для порівняння: в окремих російських підручниках висвітлення ключових проблем політики та моралі входить до переліку загального кола питань, що розкривають предмет політології. В інших виданнях означеним проблемам виділяється окремий розділ. Тобто висвітленню питання моралі та політики, політичної етики, зокрема, надається окреме місце в структурі політологічних знань. Йдеться про принципову диференціацію із такою галуззю знань як "Політична культура". На українських теренах ця дисципліна більше утвердилася під назвою "Політична культура та ідеологія", що традиційно заклалася в системі вітчизняної політологічної науки. На наш погляд, політична етика має достатньо повноважень бути самостійним підрозділом в структурі загальнотеоретичних політологічних знань як напрям загальної етики, "що досліджує моральні засади політики, моральний аспект діяльності та відносин самих суб'єктів політичної влади" [7]. Враховуючи здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології політична етика як наукова дисципліна сформувала і продовжує формувати власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, ґрунтовно опирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Політична етика - відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм.

Розгляду проблем суперечливого взаємозв'язку етики і політики в історії європейської культури і в сучасному світі приділяється увага дослідників Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди, зокрема, В.А. Малахова, А.М. Єрмоленка, О.О. Кисельова, Є.І. Мулярчука, А.Є. Фінько, В.І. Гура, Т.В. Щириці [8]. Висвітленням проблем моралі політики займаються дослідники М. Головатий, В. Корнієнко, Б. Кухта, В. Пазенок.

В. Трипольський, досліджуючи ключові аспекти політичної етики, слушно зазначив, що адекватність етичної і політичної аргументації перевіряється тим, якою мірою вони відповідають вищим інтересам особи і суспільства [9]. І якщо суть