Разом з тим, дискусійним залишається питання про перетворення сучасних партій з "політичних клубів" на масові політичні організації. Як свідчать соціологічні дослідження, політичні партії далеко не завжди користуються підтримкою громадян, а саме словосполучення "політична партія" викликає у багатьох негативну реакцію як через певні історичні традиції, так і через слабкість їх ідеологічних позицій та впливу на суспільство. Сама ідея багатопартійності з часом втрачає інтерес у населення. На користь багатопартійності у 1994 р. висловлювалися 36,1% респондентів, у 2004 р. - лише 23,2% [12, с. 14].

Чи означає це, що українство до кінця не усвідомлює ідею багатопартійності як таку?

На нашу думку, суспільству, яке існувало довгий час в умовах однопартійності та ідеологічного монополізму, необхідно набути досвіду "цивілізованої політичної діяльності" з усіма властивими їй елементами - багатопартійністю, парламентаризмом, раціональною політичною участю тощо. Для надання політичному життю нової якості громадянам необхідні певні навички, яких можна набути лише за інших політичних умов. Системні суспільні зміни спричиняють чимало таких ситуацій, побороти які вдається лише свідомими зусиллями політичних еліт, як це спостерігалося на початку 90-х років минулого століття в ряді пострадянських країн, у тому числі в Україні.

Зрозуміло, що створення стабільної партійної системи - це, з одного боку, складний і тривалий процес формування та виокремлення різних політичних течій, з іншого - утвердження відповідних політичних цінностей, сприйняття їх громадянами.

Українські партії перебувають у стані пошуку ефективної ціннісної парадигми сучасності. Саме цим, на наш погляд, пояснюється таке розмаїття політичних партій. На сьогодні їх в Україні - 127. Можна виокремити декілька "хвиль" партійного будівництва. Перша (1993 р.) - зареєстровано дев'ять партій, друга (1999 р.) - 20 партій, третя (2005 р.) - 23 партії. Існує, щонайменше, два ймовірні пояснення цих "сплесків" партійного будівництва. З одного боку, збільшення кількості партій - це своєрідна підготовка до парламентських виборів, з іншого - це чергова спроба формування нової парадигми політичних цінностей. Стосовно ж останньої хвилі (2005 р.), то тут не виникає сумніву щодо бажання стати суб'єктом виборчого процесу 2006 року.

Збільшення кількості політичних партій є загальною тенденцією українського політикуму часів незалежності. Якщо на початок 1993 року в Україні існувало 10-12 партій, то на початок 1998-го їх налічувалося вже 52, на початок 2001-го - 109, на початок 2003-го - 125 [13, 14]. На сьогодні складається парадоксальна ситуація, коли зареєстрованих партій в Україні налічується більше сотні, але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Головними чинниками цього явища можна вважати:

наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, а нові соціальні страти ще остаточно не викристалізувалися;

зневіру більшості громадян у демократичних інститутах внаслідок різкого зниження рівня життя і зубожіння значної частини населення;

відсутність в українському суспільстві усталених демократичних традицій. Українська багатопартійність є скоріше

кількісною, ніж якісною. Так склалося, що політичні партії виникли раніше, ніж соціальні групи, інтереси яких вони мають захищати. Тому соціальна база більшості партій залишається на сьогодні невизначеною.

Розмитість ідеологічних орієнтирів, складність пошуку чітких світоглядних зв'язків між загальнонаціональними цінностями та цінностями певних соціальних груп утруднює шлях політичної соціалізації та ідентифікації. При цьому варто взяти до уваги те, що жодний ідеал минулого не може претендувати на універсалізм, оскільки з часом змінюється сам ціннісний об'єкт. У даному випадку йдеться, передовсім, про зміну на сучасному етапі суспільного розвитку національних політичних ідеалів, не говорячи вже про модифікацію

зовнішньополітичних цінностей.

Партії завжди були основними носіями ідеології. Незважаючи на це, більшість сучасних політичних партій України не мають чіткого ідеологічного забарвлення. Тому сьогодні дуже важко зорієнтуватися у виборі політичного осередку. Традиційною є прихильність до партій з чіткими програмними концепціями та ідеологічними конструктами (Народний рух України, Соціалістична партія України тощо).

Залишається актуальною проблема ідентифікації новостворених партій. Доволі складно сказати щось, наприклад, про Партію "Народна влада", Партію "Народний вибір", Політичну партію " Всеукраїнський патріотичний союз" тощо. Щоправда, процес набуття ідеологічної ідентичності - завдання не з легких і потребує часу. Ідеологічні запозичення з європейських політичних партій, які відобразилися в назвах деяких українських, мало чого варті. Зміст політико-ідеологічних доктрин, а тим паче їх відмінності навряд чи відомі широкій громадськості, більш того - вони не завжди усвідомлюються рядовими партійцями. З огляду на це, сьогодні доцільніше вести мову про певні загальні ідеологічні орієнтації у партійно-політичному просторі України.

Іншою проблемою є неадекватна "представ- леність" ідеологій на різних операціональних рівнях. Вважається, що ідеологія функціонує у вигляді політико-філософських теорій, практичних програм (зокрема, партійних) і уявлень, абсорбованих масовою свідомістю. Кожний з цих рівнів відіграє свою роль у формуванні, поширенні й трансформації ідеології. У певному розумінні ідеологія існує саме як спосіб комунікації між інтелектуальними й політичними елітами, а також між представниками цих еліт і носіями відповідних інтересів у суспільстві. Традиції політичної філософії в Україні виявилися надовго перерваними.

Розмитість ціннісних уявлень фіксується і на рівні масової свідомості. Дослідження свідчать, що переважна більшість українців розділяють такі ідеї, як самоцінність людського життя, воля, рівність перед законом, недоторканність власності, але розходяться в їхньому розумінні. Поряд з цим партійна ідеологія не стала фактором