Національне відродження періоду козацтва відродило до життя багато визначних явищ матеріальної і духовної культури. На протязі XVI-XVin століть український народ створює безмежно різнобарвну і високогуманну культурно-естетичну систему - барокко. Барокко синтезує великі традиції, поєднує розкутість з монументальністю стилю і в такий спосіб відбиває розмаїття життєдіяльності духовних потреб людини, героїчну велич народу, сповненого відчуття власної історичної самоцінності.

Одна з рис українського національного характеру - "геліністична" світоглядна орієнтація, що, зокрема, втілюється в художньо -естетичному стилі барокко. Бароккова концепція української людини широко висвітлена в творах Г.Сковороди, І.Франка та інших видатних представників української духовної культури. В цій концепції людина постає як невід' ємна частина Всесвіту.

Ідеї, проголошені Г. Сковородою, не втрачають своєї актуальності і привабливості. Для суспільства - це ідея викорінення соціального зла, несправедливості, це - відкриття і стимуляція кращих сил людини, спроможних протистояти злу. Г.Сковорода, можливо, був одним із перших мислителів у Європі, хто усвідомив суперечність між науково-технічним і моральним прогресом. Його вчення, щира "філософія серця", ідеї гуманізму наводять на роздуми й сьогодні, бо проблеми людини та її щастя - завжди центральні в суспільстві, на якому б етапі свого розвитку не перебувала людина. Екзистенційну за своєю суттю "філософію серця" Г.Сковороди гідно продовжили своєю творчістю Т.Шевченко, М.Косто-маров та ін.

Ще в першій половині XVII століття приходить прагнення широких кіл українського суспільства до гуманістичних цінностей, виявляється глибокий інтерес до людини: відкриваються школи, видаються дешеві і доступні книжки, підручники, поезія людини праці, її земні турботи, духовні страждання, любов до природи; мистецтво й архітектура прославляють розум, любов, талант. Фундаментально переглядаються норми, які регулюють поведінку людей.

В той час Києво-Могилянська академія виконувала роль освітнього і культурного центру як в Україні, так і в Східній Європі. На академію величезний вплив мав загальноєвропейський історичний процес, який проявився у формуванні ранньої просвітницької думки, організаційному становленні української вищої школи, що давала закінчену гуманітарну освіту.

Самостійною галуззю філософських знань стає етика, в якій дістає відображення криза феодального суспільства і формування нових відносин. Гуманістичні ідеали розкріпачення людини, ствердження її гідності, її сили, активність, самостійність стають центральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони виходять з того, що людину звеличує розум, діяльність, правдивість.

Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове естетичне вчення професорів академії засуджує аскетизм, пасивність, рабську покірність долі. В ньому ясно звучить нове розуміння свободи, волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного.

В етиці громадянського гуманізму центральною була ідея загального добробуту, яка стала критерієм усіх моральних оцінок. Згідно з програмою етики особа мала самостверджуватись через її діяльність, активне ставлення до світу. Цю ідею яскраво відбито в творах І.Гізеля "Мир з богом чоловіку". Сенс життя він вбачає не у відході від світу заради спостереження й осмислення божої благодаті, а в боротьбі з різноманітними спокусами, зловживаннями.

"Спільне добро" - одна з головних категорій етики громадянського гуманізму. "Спільне добро" розглядається в етичних поняттях того часу як принцип, якому повинні підкорятися всі правителі. Причиною соціального зла, моральних спокус вважаються лицемірство, лінощі церковнослужителів, які зловживають своїм статусом, надмірно наживаються, не поступаючись у достатку державним правителям. Загострення уваги на людині як суб'єкті морального життя призводить до появи великої кількості перекладної морально-етичної літератури, з якої видно, що викладачі етики уже мали чітку уяву про категорії добра і зла, про їх зв'язок з людиною, її розумом і діяльністю.

В етичних курсах викладачів Києво- Могилянської академії відчувається глибокий інтерес до внутрішнього світу людини у її багатобарвності, співчутті людським пристрастям, розумній величі людського розуму, духу. Впевненість у тому, що отримання і поширення знань, добре виховання можуть зробити людину гідною поваги і честі, підкреслює загальний раціоналістичний настрій нового суспільного ладу, який народжувався і стверджувався.

З позицій гуманізму вчені академії виступають проти всілякого насилля над людиною, звинувачуючи правлячу верхівку в порушенні прав підлеглих. Це свідчить про те, що київські викладачі були добре обізнані з суспільним життям того часу і бачили в моралі силу, котра має стати важливим проводом удосконалення земного життя.

Мораль може сприяти гармонії людини і суспільства, апелюючи до її розуму, свідомості, мудрості. Людина стане морально досконалою і щасливою в цьому світі не з точки зору християнської любові до ближнього, а як гуманіст, який стає господарем своєї долі і волі. В етичних курсах викладачів академії спостерігається бажання не просто коментувати моральні норми, а зробити мораль дійсною силою удосконалення суспільства.

Важливий етап у розвитку демократичного гуманізму в Україні пов'язаний з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства. Найвидат- нішими членами товариства були Тарас Шевченко, Микола Гулак, Олександр Навроцький, Панас Маркович, Пантелеймон Куліш. Обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Кирило-мефодіївці