У чому не можна не погодитися з Ю. Шайгородським, так це в тому, що суспільні цінності є своєрідним "культурним кодом", коли в межах певної соціальної спільноти створюються притаманні їй специфічні ціннісні системи і кодекси, що виражають їх домінуючі інтереси і цілі. Якщо такі цінності співпадають з цінностями існуючого політичного режиму, - вони стають мотивами державотворчої діяльності - "людина буде шукати і обов'язково знайде засоби (інструменти) їх досягнення. Якщо ж цінності, що декларуються в суспільстві, суперечать цінностям-мотивам, вони будуть лише інструментом для досягнення іншої, можливо, діаметрально протилежної мети" [11, с. 1-2].

За цивілізаційного підходу зрозуміло, чому так гостро реагували й реагують в Україні на спроби "русифікації" чи "українізації", адже мова є не тільки виразником і хранителем цінностей, а сама є однією з найбільших, інтегруючих суспільних цінностей, отже, будь-які утиски мови підсвідомо сприймаються як наруга над святинею, зазіхання держави на базову цінність даної соціальної спільноти.

Сьогодні пора нарешті остаточно визнати, що єдина Україна складається з представників різних цивілізацій - західної та християнської православної (крім того динамічно розвивається й третя цивілізація - ісламська, представлена зокрема кримськотатарським народом). А ще важливіше визнати, що не може бути "хороших" цивілізацій та "поганих", притаманних їм цінностей "гарних" і "негативних".

Відтак, не може й будуватися національна об'єднавча ідея на одному нав'язуванні "хороших" цінностей одного субетносу (представників однієї цивілізації) іншим (цінності яких апріорі визнаються "недемократичними"). Тому дуже легко спрогнозувати несприйняття південно-східною Україною запропоновані Віктором Ющенком у його промові на честь річниця Т. Г. Шевченка в якості національної ідеї єдиної державної мови, Помісної церкви та європейського вибору, "котрий повертає Україну до її природного цивілізаційного простору" [13].

Природу такого несприйняття яскраво розкрив Стефан Шульман, який, досліджуючи українську національну ідентичність, вирізняв як окремі категорії громадянський та етнічний націоналізм. У першому випадку об'єднання нації відбувається за громадянськими, політичними ознаками, в другому - за етнічними. Посилаючись на результати соціологічних досліджень Центру Разумкова, Шульман дістав висновку, що в Україні домінує громадянська самоідентифікація (79 %) над етнічною (21 %), відтак, основою національної ідеї мають бути не етнічні, а саме громадянсько-політичні гасла [15]. Якщо ж звернутися до згаданої промови Президента, то з трьох запропонованих ним об'єднавчих гасел два перших носять етнічний характер і лише останнє - громадянсько-політичний, до того ж з яскраво вираженим цивілізаційним західноєвропейським вектором.

Стратегічним національним інтересом для України є розкриття природи цивілізаційних протистоянь та запровадження механізмів, якщо хочете, "національного примирення" - такої національної системи цінностей, яка не була б ворожою ані для львів'ян, ані для луганчан, ані для кримчан.

Цивілізаційні протистояння, за С. Хантингтоном, обумовлені низкою факторів, серед яких найважливішими є фундаментальні розбіжності в усталених цінностях; посилення взаємодії між регіонами світу на фоні їх зростаючої цивілізаційної самосвідомості; досить агресивне нав'язування Заходом своїх цінностей (насамперед, цінностей індивідуалізму та збагачення) як "загальнолюдських", що автоматично ставить цінності інших цивілізацій у розряд "другорядних" або й навіть "шкідливих", якщо вони якоюсь мірою "недемократичні" [9, с. 324].

Відтак, у ході реалізації державної політики можна або посилювати цивілізаційні розбіжності між Сходом і Заходом (якщо базувати таку політику виключно на цінностях одного з українських субетносів), або зменшувати цивілізаційні розбіжності та об' єднувати громадян країни у політичну націю (якщо за основу державної політики взяти відмову від нав'язування цінностей, вивчення та виокремлення як базових для державної політики спільних для всіх субетносів цінностей, виведення за дужки поточного суспільного дискурсу цінностей, що розколюють суспільство, наприклад, проблем російської мови, ОУН-УПА та Помісної церкви).

Змальовуючи варіанти політичного розвитку для України в рамках першого з підходів, С. Хантингтон попереджає про небезпеку розколу нашої держави по лінії цивілізаційного розлому внаслідок загострення цивілізаційних розбіжностей і нездатності обох частин держави до ціннісного компромісу. Більше того, ознаки цивілізаційної війни, що їх наводить американський політолог, вже виразно починають проявлятися в нашій державі: "У міру наростання напруженості поставлені на карту первинні проблеми зазвичай піддаються переоцінці виключно в термінах "ми" проти "них", група об'єднується все сильніше і переконання міцнішають. Політичні лідери активізують заклики до етнічної і релігійної лояльності, і цивілізаційна самосвідомість зміцнюється по відношенню до інших ідентичностей. Виникає "динаміка ненависті". Кожна сторона, згущуючи фарби, драматизує і перебільшує відмінність між силами добра і зла і кінець кінцем намагається перетворити цю відмінність на основоположну... Для них також властива запеклість, оскільки на кону - фундаментальні питання ідентичності. При цьому вирішальна перемога одного з учасників збільшує вірогідність геноциду по відношенню до іншого" [9, с. 431-432].

Досить близькі апокаліптичні прогнози для України знаходимо й