У таких умовах необхідно задуматися про саме майбутнє України. Про ті очікування українського народу, що пов'язуються з державою, а в найбільш глобальному контексті - про місце України в майбутньому світі. Адже ми маємо обрати подальшу стратегію державотворення лише з двох варіантів: зіткнення цивілізацій, ворожнеча, намагання однієї частини України асимілювати іншу, або ж відкритий діалог сестринських (за визначенням А. Тойнбі) цивілізацій, згуртування навколо спільних цінностей, пошук нових політичних ідеологій інтеграційного характеру, здатних об'єднати український народ від Сходу до Заходу в цілісну державу та проведення модернізації із збереженням культурно - цивілізаційної самобутності всіх її регіонів.

Ми живемо в епоху повномасштабної політичної кризи українського суспільства. Позитивом цього може бути хіба що розуміння, що "система цінностей змінюється лише в кризові періоди життя, до того ж ці зміни стосуються переважно структури цінностей і відображують зміни пріоритетів" [2, с. 59]. Отже, зміна ціннісної системи для нас є неминучою, і мова має йти тільки про її характер: або стихійний (як це поки що й відбувається в Україні), або цілеспрямований як свідома державна політика на формування об'єднавчої національної ідеї, що всотує в собі найголовніші спільні для всіх регіонів і субкультур країни цінності.

Духовне державотворення України - це перехід до домінування громадянських, політичних і духовних цінностей, інтересів людини і суспільства, принципів моральної, відкритої та відповідальної політики, високого професіоналізму й відданості, всього того, що можна назвати служінням народу і Батьківщині. Духовне відродження як державна ідеологія, як національна ідея на практиці має означати послідовну виважену й відкриту політику, чесні, стабільні й прозорі правила в бізнесі, повну свободу слова і гарантований судовий захист конституційних прав людини і громадянина, соціальну справедливість і захищеність особи, всі необхідні умови для саморозвитку та самореалізації людини.

Саме людина, громадянин має стати в центрі державної політики. Отой самий "пересічний українець" має бути усвідомленим як головна цінність, найбільше багатство країни. Максимально повне розкриття та використання її потенціалу, досягнення кожною людиною сили, досконалості та щастя повинно стати основною метою діяльності органів державної влади.

Серед найголовніших суспільних цінностей духовного відродження України можна назвати повне очищення від корупції, створення таких "правил гри" у вигляді стабільної законодавчої бази, що сприяє детінізації та швидкому розвитку виробництва. Серед таких цінностей - підкріплене дієвими механізмами право простої людини на захист від адміністративної сваволі та маніпулювання, практична реалізація гасла "Закон один для всіх!". Адже, як зауважив американський президент Р. Рейган: "Людина не може бути вільною, якщо надмірно вільний уряд" [5, с. 18].

Усе це ми з вами не так давно чули. Саме такі цінності сприйняли всім серцем і вимагали на грудневому морозі тисячі чесних українців на київському Майдані. Вони самі того не усвідомлюючи, прагнули духовного відродження для держави і суспільства. Тому й повірили в "помаранчеві" ідеали і вистояли проти брутальної адміністративної сваволі! Однак виявилося, що одних красивих декларацій духовних принципів ще замало. Виявляється, недостатньо декларувати цінності демократії, слід їх суворо дотримуватися в політичній та державно-управлінській практиці насамперед самій політичній еліті нації.

Євроінтеграційні прагнення України сьогодні не викликають заперечень ані з боку провідних політичних сил держави, ані з боку більшості її громадян. Але чи готова політична система нашої держави до європейського способу життя? Чи формальне приєднання до ЄС перетворить одразу Україну на демократичну державу? Ми маємо зрозуміти, що нашій інтеграції до Європейської спільноти заважають не стільки політичні чинники, скільки чинники ментальні. Європейці не хочуть бачити в своєму союзі тих, хто не поділяє їх цінностей, насамперед у правовому полі, адже висока правосвідомість індивідів та уособлення себе як відповідального громадянина є наріжним каменем демократичної теорії та практики. Цинічний правовий нігілізм, що панує зараз в українській політиці по обидва боки протистояння, ще більше віддаляє нас від євроінтеграційної перспективи.

Недостатня імплементованість демократичних цінностей у суспільній свідомості українського суспільства, як це було доведено вище, є загрозою розбудови конституційно проголошеної демократії європейського ґатунку.

Що в таких умовах має робити відповідальна політико-управлінська еліта? Сформувати державну програму демократичної просвіти та формування європейських демократичних цінностей в українському суспільстві, оскільки ще Г. Алмонд і С. Верба визначали запровадження світоглядно-ідеологічних цінностей демократії в суспільну свідомість як необхідну передумову політичної трансформації країн, що стали на шлях розбудови демократичних суспільств.

Чи усвідомлюють це наші керманичі? Так. Чи хочуть вони це робити? Радше ні, бо політична кон'юнктура диктує їм вимогу отримувати сьогоденні результати і зумовлює їх небажання працювати на перспективу. Адже виховати демократичні орієнтації громадян значно важче (і значно довше в часі), аніж вивести їх на майдани боротися зі штучно сформованим "образом ворога". При цьому політичні лідери, що на словах сповідують демократію, забувають, що демократію неможливо нав'язати, вона носить консенсусний характер і виникає за столами переговорів. Більше того, всі демократичні держави "створювалися демократичними методами, іншого шляху просто не існувало. Вони створювалися шляхом переговорів, компромісів і угод" [14, с. 164].

Спираючись на закони соціального розвитку, політико-психологічні особливості українського народу, що мали б робити державні мужі, справді стурбовані