Звідси виникає ключова проблема трансформації політичної інституціональної системи - не стільки можливість, скільки здатність її складових атрибутивних структур - політичних інститутів до самоорганізаційних (синергетичних) процесів. У цьому динамічному процесі можна визначити, відповідно, два механізми трансформації. Перший полягає в самоорганізації неформальних інституціональних процесів, визначення їхнього правового стану через реформи законодавчої системи. Другий - у біфуркаційній, конструктивно спрямованого процесу трансформації самоорганізаційної сторони формальних інституціональних утворень і відносин. Це означає перспективу появи нової спільної упорядкованості і нових комунікаційних зв'язків, коли суб'єкти інституціональних систем почали "чути" і "розуміти" один одного в необхідності спільних трансформаційних дій для функціонального порядку в усій соціоетальній системі. Ці вимоги повинні бути враховані в ході проведення реформ у державах транзитивного типу. У процесі цього багато з інститутів повинно або пережити необхідні структурні трансформаційні перетворення, санацію, або "піти в історію", тобто вона потребує корінної перебудови всієї інституціональної системи.

Перейдемо тепер безпосередньо до аналізу деяких базових інститутів влади та політичних відносин, виконання функцій яких повинно відповідати вимогам трансформації політичної інституціональної системи. У сучасних суспільствах, особливо транзитивного типу, основним політичним інститутом безумовно є держава як особлива форма політичного союзу, особлива форма інституалізації політичного співтовариства. Якщо бути точнішими - держава являє собою не стільки інститут, скільки політичний інституціональний комплекс, в якому можна відзначити три основні взаємозалежні компоненти, що є єдиною інституціональною системою державної влади. Мова йде про законодавчу (представницьку), виконавчу і судову системи влади. Слід відразу зазначити, що формальний конституційний принцип поділу влади у транзитивних суспільствах, в Україні зокрема, фактично ще не освоєний і не реалізований. Інститутоутворювальна роль держави в таких суспільствах, як правило, була обумовлена корупцією державного апарату, зрощуванням кримінальних структур з органами законодавчої і виконавчої влади, а також низьким рівнем творчої спрямованості державного управління.

Однією з актуальних теоретико-методологічних та практичних проблем, яка має бути вирішена політологічною та іншими науками і тим самим сприяти глибшому дослідженню сучасних процесів у державах транзитивного типу, Україні зокрема, є проблема трансформації інституту державної влади, закономірностей її організації та функціонування, що врешті-решт визначає характер нової державної влади. Слід зазначити, що в сучасному стані як інститут у таких державах він є неефективним, потребує певної зміни, орієнтованої передусім не на вирішення інтересів громадян як системоутворюючого чинника суспільства, а саме на інтереси владної верхівки, окремих політичних сил, фінансової еліти, олігархії. Цей факт досить повно було відображено у зверненні Президента України В. Ющенка, який відмітив, що "...ми маємо конфлікт між старими методами авторитарного керівництва й новими умовами життя в незалежній країні. Наша система влади не вміє рухатися за інтересами громадян. Влада продовжує вважати собі єдиним джерелом вироблення рішень" [2]. Дійсно, будь-які дії щодо трансформації інституту політичної влади, її перспектива, втрачають будь-який сенс, якщо вони спрямовані лише на зміну самої влади без єдності та взаємодії із суспільством, визнання та узгодження інтересів як окремої людини, так і всієї спільноти. З цього приводу у транзитивних державах ще бракує продуманих, системних рішень та дій щодо трансформації формування цілей державної політики, правової бази, системи та форм управління інституту державної влади, також відсутні прямі та зворотні зв'язки з інститутами громадянського суспільства.

Практика свідчить, що коли до переліку органів, що здійснюють державну владу, включено і інститут президентської влади, хоча офіційно він винесений за межі класичного поділу влади. Останнім часом опубліковано низку статей закордонних авторів про специфіку інституту президентства в постсоціалістичних та пострадянських країнах (Г. Доннелл, Х. Дж. Лінц, А. Валенсуел, С. Холмс, В. Чиркін, Г. Дьогтев, І. Хутинаєв, С. Пронкін та ін.). Головними причинами політичного характеру актуалізації даного інституту влади є властиві державам транзитивного типу: недосконалість системи влади (інституціональна неповноцінність, тобто її слабкість, незацікавленість, непрофесіоналізм, боротьба за владу без урахування потреб суспільства); недосконалість політичних партій (слабкість, неспроможність до конкуренції, залежність від влади, відсутність сильної опозиції владі); слабке законодавство (недостатня розвиненість законодавчої бази, відсутність контролю за виконанням законів); перепони, що пов'язані із самими людьми (їх політична неосвіченість, незахищеність перед неправовими діями), існування корупції в суспільстві, мафіозних утворень тощо. Названі обставини притаманні країнам транзитивного характеру, в яких система державної влади погано або взагалі ще не збалансована, що і є чиником, який безпосередньо веде до постійних криз у взаєминах у владному трикутнику "Президент - Уряд - Верховна Рада". Одним із важливих факторів виходу з цієї ситуації, з огляду на суперечливий часом антагоністичний характер політичного розвитку країн транзитивного типу, вбачається у введенні (правового конституційного статусу) інституту президентської влади, який, як правило, в транзитивних державах виступає як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає не тільки в гаранті конституційних основ і