Коректним видається визначення ступеня "чистоти" авторитаризму за критерієм наявності чи відсутності консенсусу між владою та суспільством. Системна трансформація і модернізація політичної системи в напряму її демократизації означає створення необхідних засад, умов, для унеможливлення прояву авторитаристських тенденцій. У суспільстві реалізація демократичного принципу досягається через забезпечення високого ступеня політичної свободи людини, що дозволяє їй справляти вплив на політичний процес і, знову ж таки, прийняття рішень. Фундаментальними характеристиками сучасної демократії є: суверенітет народу: саме народ виступає як носій і джерело верховної політичної влади; періодична виборність ключових політичних інституцій та органів держави за допомогою загальних і рівних виборів; рівність прав громадян на участь в управлінні державою; як правило, цей принцип реалізується через гарантування прав громадян на інформацію, висловлення своєї точки зору, на створення політичних партій та об' єднань, участь у конкурентній боротьбі за керівні державні посади; правління більшості при захисті прав меншості: ця максима випливає з самого сенсу політичної демократії - забезпечити права і захист кожного громадянина. Якщо меншість виявляється утиснутою та дискримінованою, демократія перестає існувати. За висновком проф. Л. Шкляра, сьогодні на порядок денний висувається вимога переходу від "мобілізаційної" або "керованої" демократії до системного і перманентного демократичного режиму правління, який передбачає цивілізований діалог влади і опозиції [6, с. 54].

Для незалежної України характерний демократичний характер розвитку політичної системи суспільства, що визначено в Конституції України. Першим принциповим кроком на шляху реформування політичної системи України можна вважати проведення Всеукраїнського референдуму 2000 р. Водночас, ця спроба була здійснена без чітко визначеного плану. Політичну систему, що склалася в Україні, безумовно, слід оцінювати з точки зору ефективності її роботи. За критерії ефективності необхідно взяти стабільність системи, що забезпечує позитивну динаміку в усіх сферах життєдіяльності, зміцнення засад демократії, прав і свобод людини [Там само, с. 49].

Зміст і головне спрямування модернізації політичної системи в Україні визначає забезпечення реального народовладдя, створення ефективного механізму виявлення політичних інтересів народу України, різних соціальних груп, регулювання політичних відносин за кращими зразками цивілізаційного досвіду країн усталеної демократії. Як зазначається в Посланні 2003 р. Президента України до Верховної Ради України, "нині Україна вступає в новий, другий етап свого розвитку. Стратегічне завдання другого етапу системної трансформації суспільства можна сформулювати так: Україна повинна не декларативно, а за глибинним змістом державного буття стати сучасною європейською державою, яка б, синтезувавши кращі національні традиції, йшла в ногу з європейськими та світовими процесами, адекватно й ефективно відповідала на виклики глобалізації" [10, с. 13]. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії та парламентаризму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ політичної влади на законодавчу, виконавчу та судову; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи місцевого самоврядування тощо. На думку В. Горбатенка, в умовах переходу українського суспільства від фази експансії до фази консолідації демократії у втіленні реформаторських проектів важливо враховувати: можливі негативні наслідки й "відкати" суспільства назад у випадках запровадження нелегітимізованих масовою свідомістю реформаторських проектів і моделей; тендітність інфраструктурних систем та непередбачуваність наслідків вторгнення в їхні структури; ступінь побоювання населення перед інноваціями; конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства [12, с. 120].

Серед найсуттєвіших об'єктивно-історичних чинників, які безпосередньо впливають на політико-адміністративну модернізацію, виокремимо такі: 1) комплекс політичних, соціально-економічних і психологічних характеристик, що визначають стартову ситуацію (випливає як із попередньої історії, так і з конкретних обставин оформлення даної політичної влади); 2) об'єктивні чинники, що виникають безпосередньо у процесі реформування (міжнародна ситуація, взаємодія основних суб'єктів геополітики, ступінь інтегрованості національної економіки в економіку інших систем та світове господарство тощо); 3) суб'єктивні чинники - характер рушійних сил модернізації (правлячої еліти), рівень гомогенності політичних сил, що діють на політичному просторі держави, інституційна структура держави, характер взаємовідносин влади і суспільства, наявність політичної волі до прогресивних змін у суспільних верств, які очолюють модернізацію (модернізаторської еліти) тощо.

У контексті реформування політичної системи (що передбачає продовження пошуку шляхів удосконалення органів державної влади, зокрема, проведення парламентської, адміністративної, судової, прокурорської, адміністративно-територіальної та інших реформ), українські політологи В. Ребкало і О. Валевський вказують на такі головні пріоритети політико-адміністративної модернізації суспільства і держави: становлення якісно нової політичної системи, адекватної реаліям нового державного і суспільного ладу, остаточний демонтаж застарілих політичних інститутів; забезпечення здійснення принципу розподілу функцій влади; забезпечення принципу демократизму в діяльності всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, відкритості їх діяльності; забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства; розвиток політичної та правової освіти, культури населення [2, с. 53-54].

Враховуючи реалії та особливості суспільно-політичного розвитку України, виокремлюються такі основні напрями (шляхи) становлення і розвитку її політичної системи; 1) подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоврядування суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи