Сучасні західні концепції та уявлення про місцеве самоврядування виходять з ідеї оптимальної та ефективної організації системи соціального управління на макро- і мікрорівнях суспільного життя. При цьому найхарактернішою політичною формою реалізації самоуправлінських засад визнається демократія. Слід також мати на увазі, що демократія являє собою політичну форму організації влади в державі, тоді як самоврядування орієнтоване на громадські засади самоорганізації. Тобто місцеве самоврядування є досить специфічним соціальним інститутом управління, сутність якого полягає у своєрідності й самостійності, яка фактично залежить від системи державних нормативно-правових актів, котрі його регламентують. Звідси поява нового суб'єкта в системі соціального управління - територіальної громади. Таким чином, між демократією як формою організації влади державного правління і місцевим самоуправлінням є нерозривний зв'язок і істотні відмінності, щоправда, формального характеру, які полягають в тому, що самоврядування - поняття більш широке, ніж демократія, як за своєю природою, так і за своєю історичною роллю, завданням та методами здійснення [11, с. 58].

Участь громадян у функціонуванні демократичних систем управління стає реальною тоді, коли індустріальне суспільство після фаз "класичного" і монополістичного капіталізму вступило в соціальну фазу розвитку, якій притаманні високий ступінь державного і суспільного регулювання, соціальна спрямованість політики, широке розповсюдження всіляких соціальних програм, ініціатив, гарантій, великий ступінь соціальної захищеності, високий рівень і якість життя. Головним суб'єктом соціальної політики на цій фазі виступає соціальна держава, яка спирається на широку соціальну основу і здійснює активну політику, спрямовану на підвищення, стабільне забезпечення життєвого рівня населення, захист і реалізацію прав і свобод громадян [6, с. 8 - 16].

Ці положення зафіксовані в Конституції України, де в ст. 1 зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Ця теза отримала подальший розвиток у ст. 3, де зазначено: "Людина, її життя, здоров'я і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави" [1]. Саме такими якостями характеризується громадянське суспільство, яке, будучи незалежним від держави, спільно з нею формує розвинені правові відносини, взаємодіє задля спільного добра.

Віддаючи належне теоретичному та практичному значенню досліджень вітчизняних та закордонних учених, необхідно зазначити недостатній рівень розробленості проблеми концептуальних моделей організації влади на місцях, зокрема дослідження місцевого самоврядування в аспекті механізмів здійснення регіональної соціальної політики, налагодження партнерських відносин між органами державної влади, з одного боку, та територіальними громадами, органами місцевого самоврядування - з іншого. Тому доцільно було б більш конкретно розглянути деякі концептуальні моделі та базові категорії місцевого самоврядування, пов'язані із його теоретичними і соціальними аспектами, враховуючи світовий досвід і специфіку трансформаційного етапу.

Ситуація, що виникла в Україні в трансформаційний період, визначається постійним пошуком у процесі державотворення власних шляхів до формування місцевого самоврядування, які б враховували особливості менталітету Українського народу і водночас орієнтувалися на світовий досвід.

Наявність різних концептуальних підходів до розуміння сутності місцевого самоврядування пов'язана з неоднозначним визначенням джерела та природи тієї влади, яка здійснюється територіальними громадами і вибраними ними органами, а також взаємодією місцевого самоврядування з органами державної влади. Поняття "місцеве самоврядування" є неоднозначним та багатоплановим, тому в концепціях різних авторів мають місце різні його інтерпретації, яких на сучасному етапі налічується понад 30. Виходячи з того, що історично під місцевим самоврядуванням розуміється місцеве управління, самостійно здійснюване населенням певної територіальної одиниці, суть місцевого самоврядування можна зрозуміти, лише розібравшись у природі влади, здійснюваної територіальними громадами [11, с. 62-63].

Наприклад, державницький аспект самоврядування розглядався певною кількістю вчених, які вважали, що "в умовах сучасної демократичної держави, в якій уся повнота влади належить народу, місцеве самоврядування не може бути нічим іншим як формою децентралізації державної влади на рівень таких громадських суб'єктів, якими є територіальні колективи громадян та ті органи, які вони обирають" [5, с. 55].

У працях дослідників другої половини 90-х рр. ХХ ст. робився акцент на самоврядні засади в місцевому управлінні як прояв певних "природних" прав, що властиві місцевим громадам, уповноважених самостійно вирішувати різноманітні питання повсякденного життя [9, с. 127]. Такої ж думки додержуються і деякі інші фахівці, які зазначають, що ідея місцевого самоврядування полягає в найширшій можливості місцевих (територіальних) громад (а не адміністративно-територіальних одиниць) самостійно вирішувати питання свого життя відповідно до Конституції і законодавства України [8, с. 224].

Саме тому, другий підхід до інтерпретації сутності місцевого самоврядування базується на намаганні авторів розвести поняття "місцевої державної влади" та "місцевого самоврядування", зазначивши ними дві різні системи, що паралельно функціонують на місцевому рівні. У рамках цього підходу, стверджують фахівці, потребує свого вирішення проблема повноважень між органами місцевого самоврядування й відповідними місцевими державними адміністраціями, надання регіонам більш широких повноважень [7, с. 115]. Держава зі свого боку повинна створити належну правову базу і відповідний політичний клімат, щоб органи місцевого самоврядування одержали необхідну їм повноту влади, а також здатність здійснювати її, керуючись класичним принципом субсидіарності, згідно з яким питання, які можна вирішувати на низових рівнях правління, немає потреби передавати вище. Саме в такому ключі розуміється місцеве самоврядування в Європейській хартії як право