Плюралізм політичної історії — необхідна умова системного розуміння сучасних історичних процесів. Він орієнтований на міжгалузевий дискурс, дає змогу широко охопити здобутки різних наук. При цьому важливо зберегти специфіку історичного світорозуміння, не розмити предметну сутність, властиву цій науці. "Плюралістичний характер певного підходу, — як справедливо зауважує відомий західний економіст Василь Леонтьев, — полягає не в одночасному застосуванні суттєво різних підходів, а в готовності переходити від одного типу інтерпретації до іншого".

В сучасних умовах політична історія співіснує в надзвичайно згущеному просторі динамічного розвитку інших історичних суб-дисциплін та функціонування соціально-гуманітарних наук. Вона тісно взаємодіє з політологією, археологією, джерелознавством, політичною психологією, політичною філософією, політичною соціологією, правознавством, економічною теорією, географією та ін. Найважливішим є зв'язок з політологією, яка живить її методологією пізнання політичних процесів у їх історичному розвитку.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика та її відносини з особистістю і суспільством.

З політології політична історія черпає основні категорії, поняття, які сприяють пізнанню історичної плинності політичного процесу під різними кутами зору та в різних вимірах. Передусім політична історія зосереджується на особливостях функціонування політичних систем суспільства на різних етапах їх розвитку, оскільки вони являють собою сукупність політичних відносин, політичних процесів, політичної культури, які забезпечують певний соціально-політичний порядок.

Будучи важливим елементом суспільної системи, політична система активно взаємодіє з економічною, соціальною сферами, ідеологією, етичною, правовою підсистемами, значною мірою зумовлюючи їх особливості та зазнаючи водночас на собі їх впливу. її історичні особливості, напрями розвитку зумовлюються загальними історичними процесами, діяльністю суб'єктів політики. Структура її багатогранна і складна, в якій одним із найголовніших елементів є політична влада, що означає здатність і можливість справляти вплив на політичну поведінку і діяльність людей за допомогою волі, авторитету, права, насильства. Реалізується вона у формі планування, координації, керівництва, управління, контролю, її суб'єктами є держава, індивіди, лідери різноманітних інституцій, організацій (партій, громадських об'єднань).

У свою чергу політична влада є наслідком реалізації політичними силами своїх політичних інтересів — чинників, які зумовлюють суспільну діяльність людей, спільнот, об'єднань щодо здобуття, утримання, перерозподілу державної влади. Зміст їх зумовлюється місцеперебуванням щодо влади, ставленням до неї: боротьбою за здобуття, можливостями реалізації, намаганням утримати її. Політичні інтереси є однією із суттєвих характеристик політичних сил — формальних або неформальних об'єднань суб'єктів політики, які виражають і захищають інтереси конкретних соціальних груп, верств населення і здатні впливати на владу, контролювати, реалізовувати її.

Систему політичних сил, як суб'єктів політичної історії, складають держава, політичні партії, рухи та інші організації. Взаємодія, зіткнення політичних сил, зумовлені відмінностями політичних інтересів, формують політичні процеси в суспільстві, що являють собою сукупність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх інтересів та можливостей у сфері влади. Політичний процес є стрижнем політичного життя суспільства, що включає взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Постає воно разом з утворенням у суспільстві різноманітних груп інтересів, складаючись із діяльності політичних суб'єктів, політичних відносин, будучи залежним від структури влади, типу політичної системи, політичного режиму, виробляючи певні політичні погляди, норми, принципи й водночас підпорядковуючись їм.

Особливості політичного життя зумовлюються рівнем політичної свідомості, політичної культури, політичної етики суб'єктів політики — важливих елементів політичних пріоритетів, тобто найважливіших, першочергових політичних інтересів і цінностей суб'єктів політичної системи суспільства.

Пізнанню історичних особливостей політичного розвитку певного народу сприяє вивчення політичної теорії, стрижнем якої виступає політична думка. Досягнення її часто випереджають політичну практику, служать їй, формуючи нерідко інструментарій політики.

Політична думка є узагальнюючою, цілеспрямованою діяльністю у формі понять, категорій, доктрин з метою пізнання політичних зв'язків, форм і функцій політики і влади, політичних процесів, інститутів, політичної стратегії і тактики, політичної культури. Вона — важливе джерело творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Не менш активно послуговується політична історія категоріями і поняттями, що належать одночасно до царини політології і правознавства. Найуживанішим серед них є поняття "держава" — базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, покликаний забезпечувати його життєдіяльність, здійснення політичної влади. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у політичний вжиток було запроваджено політико-правове поняття "правова держава", яке засвідчило розвиток цієї форми політичної влади в контексті демократичного розвою людства. Мислиться вона як найдемократичніша цивілізована держава, в якій забезпечені верховенство права, надійний правовий захист особи, взаємна відповідальність особи та держави.

У процесі пізнання глибинних закономірностей політичних процесів, подій і явищ політична історія активно використовує також методологічний арсенал політичної філософії — однієї з галузей філософського знання, предметом якої є фундаментальні засади, сутність політики. Стрижнем її проблематики є політика і влада як основні засади співіснування людини й суспільства, суспільне буття політики, формування політичних цілей та ідеалів, сутність політичної свідомості та ін.

Політична історія спрямовує свій погляд не тільки на події, явища, процеси, які відтворюють динаміку, тенденції суспільного життя. Значною мірою її цікавлять соціальне буття народу, політичні, світоглядні цінності, в осмисленні яких вона вдається до інструментарію політичної соціології, що вивчає політику як сукупність політичних інститутів, відносин свідомості.

Мотиви вчинків політичних лідерів, груп, спільнот стають зрозумілішими історикові, який розглядає їх з позицій політичної психології, предметом якої е психологічні компоненти політичної поведінки індивідів, груп, спільнот. Психологія допомагає історикам відкривати значення таких явищ культури, як міфи, епос, релігія. Певну роль у відтворенні історичного часу відіграла так звана "розуміюча психологія" як метод пізнання людей минулого, їх емоцій і політичної свідомості.

Отже, комплексний характер сучасного розвитку політичної історії пов'язаний з тим, що вона, з одного боку, сміливо виходить за межі класичного історичного стилю і не обмежується висвітленням проблематики політичної сфери, охоплює собою економічну, соціальну, правову, культурно-духовну та інші сфери суспільного життя — з іншого. Саме такий підхід до розуміння сучасної ролі й характеру предмета політичної історії дає змогу утвердитись їй як науці, здатній не лише пояснювати віддалені в історичному часі та наближені до сьогодення події, а й стимулювати новітні суспільно-політичні явища і процеси.

Політична історія України

Відлік політичної історії України починається від "Історії Русів" — історико-політичного трактату невідомого автора кінця XVIII ст. На розлогому історичному тлі у цьому творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.

Утверджуючи патріотичний пафос "Історії Русів", у XIX — першій половині XX ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип'якевич, Н. Полонська-Василенко та інші видатні мислителі, яких хвилювали сутнісні проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення. У загальному плані найбільш важливими сукупними здобутками, що постають з її історико-політичної творчості, були:

ѕ критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;

ѕ осуд системи законодавства і судочинства, покликаної захищати інтереси панівних сил;

ѕ заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;

ѕ обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи що базується на вселюдській справедливості;

ѕ аналіз самоуправління народу й колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.

У другій половині XX ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:

ѕ про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної — соціально-політичної і східної — християнсько-духовної;

ѕ про те, що процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки — знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури;

ѕ про крах Радянського Союзу внаслідок боротьби за владу в середовищі державно-партійної верхівки, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційного утворення опозиційних політичних структур ("Радянська Україна з історичної перспективи", 1970).

Певний вклад у розвиток політичної історії України зробили українські дисиденти ("шістдесятники"). Спираючись на факти і події української історії, вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницької форми захисту