Організаційне становлення політичної науки у Франції відбувається після закінчення Другої світової війни, коли були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше — Французька асоціація політичних наук, почав публікуватися у 1951 році "Французький журнал політичної науки".

Найбільш популярними темами для дослідження французькими політологами були проблеми:

1) сутності та закономірностей функціонування політичних партій, партійних систем;

2) типології політичних систем і політичних режимів.

Одним із найбільш відомих французьких політологів другої половини XX століття є МорісДюверже. Визнання йому принесла праця "Політичні партії" (1961), в якій автор здійснює аналіз:

1) структурно-функціональних особливостей партій;

2) особливості становлення та розвитку партій як політичних інститутів;

3) взаємозв'язку партійної, парламентської та виборчих систем.

Дюверже також розробив теорію політичного режиму як сукупності політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу.

Іншим французьким дослідником, котрий зробив внесок у розробку теорії політичних режимів, був Реймон Арон. У праці "Демократія і тоталітаризм" (1965) він стверджував, що розпочинається формування єдиного індустріального суспільства, яке має два варіанти політичного режиму: західну демократію та радянський тоталітаризм.

Найбільший конфлікт сучасної цивілізації Арон вбачав у конфлікті між вимогами індустріального суспільства (централізація, ієрархія, дисципліна) та нормами демократії (свобода, рівність).

В середині XX століття у Франції також набула поширення структуралістська методологія аналізу суспільних явищ, зокрема в інтерпретації політичного антрополога Клода Леві-Строса.

У праці "Структурна антропологія" (1958,1973) Леві-Строс формулює основні положення структуралізму, а саме:

1) при вивченні культури треба звертати увагу не стільки на конкретні явища, скільки на структури взаємозв'язку між ними;

2) культурні феномени треба вивчати синхронно (тобто в одному часовому вимірі), а не діахронно (у послідовності);

8) пріоритет належить структурам, а не суб'єктам.

Водночас Леві-Строс стверджував, що структурний підхід можна застосувати при аналізі не лише культури, а й усіх інших соціальних сфер, включно політики.

Майже одночасно у 60—70-х роках XX століття у Франції формуються ідеї посте тру ктуралізму. Відповідно до них, суспільство повинно бути вільним від будь-яких інтелектуальних авторитетів, схем, "структур", які пояснюють причинно-наслідкові зв'язки між різними явищами та процесами.

Найбільш відомим постструктуралістом, який застосував цю методологію до аналізу політичних феноменів, був Мішель Фуко.

У праці "Нагляд і покарання" (1975) Фуко стверджує, що екзистенційним аспектом влади є примус та насильство, які здійснюються суб'єктом, котрий панує над підлеглими.

Це насильство може бути завуальованим і набирати форму законів, неписаних політичних норм. Сучасна форма влади є "владою знання", оскільки потенційний носій влади підпорядковує собі інших людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань, — технократи.

В історії Фуко не побачив прогресу: сучасне суспільство відрізняється від примітивного лише різною системою панування.

Таким чином, можна стверджувати, що упродовж XX століття домінуючими теоретико-методологічними підходами французької політичної науки були інституціоналізм, структуралізм та постструктуралізм, а найбільш популярними залишались теми партій, партійних систем, політичних систем і режимів, феномену влади.

Становлення та розвиток німецької школи в політичній науці

Розвиток німецької політичної науки у XX столітті відбувався під впливом:

1) німецької класичної філософії;

2) теорій пангерманізму, зверхності німців над іншими націями;

3) сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії).

Остання традиція була закладена Максом Вебером, праці якого мають міждисциплінарний (філософський, історичний, соціологічний, політико-економічний) характер. У Німеччині у період між Першою та Другою світовими війнами термін "політична наука" не вживався.

Найбільш відомим політологом міжвоєнного періоду був Карл Шмідт. У своїй найбільш відомій праці "Поняття політичного" (1932) Шмідт розробляє концепцію сфери політики ("політичного") як антагонізму між "друзями" та "ворогами" у поглядах, намірах та діяльності. Державна влада заснована на антагонізмі у внутрішній політиці і вічній настороженості у міжнародних справах. Основним завданням влади є визначення "друзів" та "ворогів" всередині та ззовні країни. Шмідт використовував багато положень праць англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса, зокрема сприйняття політики як "війни усіх проти всіх".

На думку Шмідта, до застарілих суспільних та політичних інститутів слід віднести ліберальну демократію, правову державу, парламентаризм та політичні партії, які дбають про корпоративні інтереси. Шмідт зауважував, що оптимальним є існування держави, яка заснована на політичній єдності і спільності і є здатною визначати "друзів" та "ворогів". Такий інститут можна назвати тотальною державою, оскільки вона є тотожною самому суспільству і утверджує єдність нації.

Утвердження нацизму в Німеччині в 30-і роки XX століття не сприяло розвитку суспільних наук, тож більшість відомих вчених емігрували до США, інших країн Європи.

Організаційне оформлення і утвердження політології як академічної дисципліни відбулося лише в 60-х роках XX століття. Однак у середовищі німецьких вчених до цього часу існує декілька підходів до визначення предмета політології:

1. Політична наука як державознавство (вивчення державних інститутів в динаміці).

2. Заперечення єдності політичної науки, існування комплексу "політичних наук", до складу яких входять історія, соціологія та політична економія.

3. Політична наука як розділ соціології.

Найбільш популярною проблематикою є дослідження теорій політики, політичних інститутів, порівняння державних інститутів.

Серед німецьких політологів найбільш відомими у другій половині XX століття стали вчені, об'єднані в так звану франкфуртську школу, що виникла навколо Інституту соціальних досліджень у Франкфурті. Частина вчених, зокрема Герберт Маркузе, після Другої світової війни залишилися в еміграції в США, інші, насамперед Теодор Адорно, сприяли відродженню школи власне на теренах Німеччини.

Представники франкфуртської школи, які за ідеологічними переконаннями є неомарксистами, стали засновниками критичної теорії аналізу суспільних явищ. Критика спрямована, насамперед, на класичний марксистський підхід, який пояснював усі явища суспільного життя з точки зору економічного детермінізму. Школа також критикувала позитивізм через заперечення ним можливості використання ціннісного підходу до аналізу суспільних явищ.

"Франкфуртці", в свою чергу, запропонували пояснювати феномен соціальної та політичної влади, враховуючи культурні цінності, притаманні суспільству. До особистості сучасна влада застосовує не економічні чи правові санкції, а так звані культурні репресії.

Об'єктом критики стала, насамперед, "культурна індустрія", тобто раціоналізовані бюрократичні структури на кшталт телебачення, радіо, ЗМІ, які контролюють культуру. Ця індустрія виконує функцію умиротворення, отупіння людей, яких бомбують однотипною, дозованою культурною продукцією.

Найбільш відомим сучасним представником франкфуртської школи є Юрген Габермас. У своїх роботах "Структурна зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Фактичність і значущість " (1992) Хабермас формулює концепції "політично активної громадськості" та "деліберативної демократії".

Габермас вважає, що сучасний демократичний процес розвивається навколо діяльності політичних партій, представницьких органів влади. Громадськість виконує роль бездіяльного глядача, лише опосередковано включеного у процес політичної комунікації.

Альтернативою може бути розвиток базових неформальних структур "активізованої громадськості", в яких є можливим вільне, не підконтрольне формальним політичним інститутам,

Основні напрями розвитку зарубіжної політичної науки наприкінці XX — на початку XXI століття

В останню чверть XX століття у політичній науці відбувається відродження досліджень у сфері політичної філософи, які майже не проводилися упродовж попередніх десятиліть.

Основна увага політичних філософів була зосереджена у двох сферах, а саме у формулюванні теорій:

1) справедливості;

2) демократії.

Дослідження першої проблеми започаткував американський філософ Джон Роулз у праці "Теорія справедливості" (1971).

Роулз розглядає справедливість як співвідношення між свободою та рівністю. Проблема справедливості, насамперед, полягає у правильному розподілі плодів співпраці між членами суспільства. Для цього необхідним є вироблення правильних процедур розподілу суспільних благ, тобто засад "процедурної справедливості".

Інша важлива проблема, яка розглядається сучасною політичною філософією і теорією політики, — це теорія демократії.

Сучасні теорії демократії розглядають громадян не лише як носіїв певних прав чи як об'єкт впливу з боку держави, але і як потенційних активних учасників прийняття політичних рішень.

Основна увага почала приділятися таким поняттям як "свобода особи" та "громадянська участь". Свобода особи, здебільшого, розглядається як відсутність домінування та позитивна вдатність до самореалізації та самовизначення.

Основи сучасної теорії парти ци паторної демократії ("демократії участі") були закладені американкою Керол Пейтман у праці "Участь і теорія демократії" (1970). На її думку, демократичний ідеал полягає, насамперед, в активній участі громадян у процесах обговорення та прийняття рішень з найбільш важливих питань суспільного життя. Принцип демократичної участі має поширюватись і на недержавні суспільні інститути, в яких люди можуть безпосередньо виражати свою волю.

Критика елітарних теорій демократій була підтримана й іншим американським політологом Дж. Мансбридж у праці "По інший бік демократії суперництва" (1980). Автор запропонував модель унітарної демократії, за якої учасники демократичного процесу прагнуть до досягнення загального блага шляхом спільного обговорення проблем, що виникають. Моделі унітарної, а також деліберативної (Ю. Габермас) демократії залишаються предметом обговорення на початку XXI століття.

Характерними рисами політичної теорії на зламі XX — XXI століть є розвиток феміністичної політичної теорії, постмо дерністського підходу в дослідженні політичних феноменів, а також нове осмислення феномену "громадянського суспільства".

Прибічники феміністичної теорії політизують соціальне начало людини, вказуючи на конфлікт між сферами "особистого" та "суспільного" у житті