III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:*

значна поляризація серед політичних сил, ідеологічна несумісність крайніх екстрем політичного спектру;*

існування політичного центру і двосторонньої опозиції;*

наявність політичних сил, які відмовляються визнавати чи ставлять під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;*

зростає чисельність політичних партій, утворюються їхні структури в регіонах;*

зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;*

скорочення кількості політичних партій, представлених у парламенті. У 1998 р. результати голосування за партійними списками показали, що 8 політичних партій подолали чотирьох-відсотковий виборчий бар'єр і здобули представництво в Верховній Раді України (див. табл. 2). Серед народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійних було лише 114 осіб, тобто 51,12 %.

Слід відмітити також позитивну тенденцію посилення позицій політичних партій у суспільстві. Із загальної кількості кандидатів у народні депутати на виборах 1998 р. 56,6 % були висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій.

Таблиця 2

Партійний склад Верховної Ради України XIV скликання (результати голосування 1008 р. за партійними списками)

№ | Назва політичної партії | Частка отриманих голосів виборців (у % ) | Кількість отриманих мандатів

1 | КПУ | 24,65 | 84

2 | НРУ | 9,4 | 34

3 | СелПУ+СПУ | 8,54 | 29

4 | ПЗУ | 5,44 | 19

5 | НДП | 6,01 | 17

6 | Громада | 4,68 | 16

7 | ПСЛУ | 4,05 | 14

8 | СДПУ(о) | 4,01 | 14

Посиленню ролі партій у суспільстві сприяло не тільки запровадження змішаної виборчої системи, а й прийняття у 2001 році Закону "Про політичні партії України", яким регламентовано основи партійної діяльності.

За результатами парламентських виборів 2002 року, які також відбувалися за змішаною системою, в загальнодержавному багатомандатному округу до Верховної Ради України потрапило шість політичних партій, незважаючи на те, що у виборчому бюлетені було 33 партії/виборчих блоків (див. табл. 3).

Таблиця 3

Результати виборів до Верховної Ради України 2002 року за партійними списками

№ | Найменування виборчих блоків (партій) | Частка отриманих голосів (У%) | Кількість мандатів, отриманих партією/ блоком

1 | 2 | 3 | 4

1 | Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" | 23,57 | 70

2 | КПУ | 19,98 | 59

3 | Блок "За єдину Україну" | 11,77 | 35

4 | "Виборчий блок

Юлії Тимошенко" | 7,26 | 22

5 | СПУ | 6,87 | 20

б | СДПУ(о) | 6,27 | 19

Крім зазначених у таблиці партій, за результатами виборів в одномандатних виборчих округах до парламенту потрапили тільки Виборчий блок політичних партій "Демократична партія України — партія "Демократичний союз" (5 мандатів), Виборчий блок політичних партій "Єдність" (4 мандати), Партія національно-економічного розвитку України (1 мандат), Українська морська партія (1 мандат), Українська Національна Асамблея (1 мандат). Але всі вони не вплинули суттєво на розклад сил у Верховній Раді.

У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку партійної системи чітко простежувалися процеси дроблення та консолідації політичних сил. Особливо відчутними були процеси дроблення після виборів 1998 р. Розкол відбувся в партії "Громада", Народному Русі України, Народно-демократичній партії, Ліберальній партії, Демократичній партії України, Партії зелених України. Розколи в партіях привели до створення нових політичних об'єднань і фракцій у Верховній Раді. Але вже в 2002 р. на зміну стадії партійної роздрібненості приходить етап консолідації провідних політичних сил насамперед під час виборів і задля вирішення виборчих завдань. Це реалізовується через створення виборчих об'єднань та блоків. Головним чинником партійно-політичної структури за ції є особистості політичних лідерів, а також етнокультурні та регіонально-політичні детермінанти електоральної бази провідних політичних сил.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Зберігається персональний чинник партійнополітичної структуризації. Основна боротьба на виборах 2006 року відбувалася між партіями та блоками, які орієнтовані на конкретних політичних лідерів — В. Ющенка, О. Мороза, В. Януковича, Ю. Тимошенко, В. Литвина.

За результатами виборів 2006 року у Верховній Раді здобули представництво 5 політичних сил (див. табл. 4).

Таблиця 4

Результати виборів до Верховної Ради України 2006 р.

№ | Найменування виборчих блоків (партій) | Частка отриманих голосів (у %) | Кількість мандатів, отриманих партією/ блоком

1 | Партія регіонів | 32,14 | 186

2 | "Блок

Юлії Тимошенко" | 22,29 | 129

Блок

"Наша Україна" | 13,95 | 81

4 | СПУ | 5,69 | 33

5 | КПУ | 3,66 | 21

Інші | 22,27—

Серед основних результатів виборів 2006 р. слід відзначити наступні моменти.*

Підсумки виборів вказують на суто регіональну підтримку основних політичних партій, яка відтворює "розкол" за віссю "схід-захід", а також суперечить загальній логіці пропорційної системи. Так, на виборах народних депутатів України виборці заходу країни в середньому по 20—30% голосів віддали Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і Політичній партії "Народний Союз Наша Україна" (ПП НСНУ), півночі і центру — 30—40% БЮТ, 10—20% ПП НСНУ, натомість виборці сходу і півдня — 40— 70% Партії регіонів (ПР). Важливо зауважити, що зміцнення саме регіональної підтримки й, отже, використання інерції розколу як дієвої технології були свідомо обрані партіями, попри задекларовані ними настанови на консолідацію України та претензії на загальнонаціональний статус.

Важливе значення для подолання регіональної мотивації виборця має зростання ролі ідеологічної складової боротьби ідей у партійному протистоянні, що стало б свідченням ідеологічної структуризації українського суспільства. Але структура ідеологічних орієнтацій українських виборців може збігатися зі структурою партійної системи хіба що на її лівому фланзі. Ні "Наша Україна", ні Партія регіонів, ні БЮТ не мають чіткого ідеологічного обличчя (за класичними ідеологічними критеріями).*

Вибори 2006 р. засвідчили прискорення дії тенденції декомунізації України. За умов збереження старого виборчого бар'єру КПУ навіть не змогла б потрапити до Верховної Ради. Таким чином, за рівнем своєї підтримки вона перейшла в категорію малих партій. Одночасно не пройшли до парламенту сили, які позиціонують себе як представники комуністичного напряму (Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" та Виборчий блок "За Союз").*

Вибори 2006 р. є підтвердженням кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми. На виборах 2006 основні політичні сили, які уособлювали собою попередній режим, не змогли потрапити до парламенту (Народний блок Литвина, Опозиційний блок "Не так!", Блок Народно-демократичної партії, Партія "Відродження", Селянська партія, Виборчий блок "Держава — Трудовий Союз").

На думку А. Романюка, парламентські вибори 2006 р. мають такі наслідки для розвитку партійної системи:

По-перше, українські партії поступово перетворюватимуться з формальних партійних структур у парламентські партії, які будуть здійснювати класичні партійні функції, тобто партії де-факто мають стати партіями.

По-друге, дрібні політичні партії повинні або зійти з політичної арени, або влитися у більші, потужні партії, внаслідок чого абсолютна чисельність політичних партій в Україні зменшиться, відповідно зростатиме частка великих партій.

По-третє, триватиме ідеологічна структуризація діючих політичних партій в право-лівому спектрі, яка буде стимулювати не лише ідеологічну визначеність, але і переважну взаємодію, блокування ідеологічно близьких партій.

Аналізуючи розвиток багатопартійності в Україні, варто визначити, наскільки вітчизняна партійна система відповідатиме кількісним стандартам парламентської демократії. Для цього послугуємося формалізованими методиками обробки емпіричних даних, зокрема підрахуємо індекс ефективної кількості партій.

Індекс ефективної кількості партій дозволяє визначити кількість значущих партій на електоральному та парламентському рівнях. Підрахунок проводиться за формулою: Np = 1/ n ?(pi)2, де Np — кількість партій, рі - - відсоток голосів виборців (чи парламентських місць) партії, 2 — сума результатів. У більшості ліберальних демократій цей показник коливається від 2 до 6. За результатами виборів до ВРУ 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі ефективне число партій становило 8,4, в 2002 р. цей показник знизився до 7,5, а в 2006 р. склав 6,8. Таким чином простежується тенденція до зменшення ефективної кількості партій, що значно стабілізує партійну систему.

Фрагментованість партійної системи в Україні виражається в досить великій кількості партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності. З ЗО учасників парламентських виборів 1998 р. у загальнодержавному виборчому окрузі тільки 7 суб'єктів виборчого процесу в такому ж вигляді взяли участь й у виборах 2002