У творах сучасної української письменниці Ірен Роздобудько неабияка увага зосереджена на зображенні внутрішнього світу героїв. Для глибшого та тоншого відтворення психологічного стану персонажів вона використовує у своїх романах «...найдавніший троп, у якому вбачається відгомін міфологічного світосприйняття, метаморфозу» [6, с.443]. На нашу думку, всі твори письменниці глибоко психологічні, насичені філософським підтекстом. «Авторка, майже відкинувши всі зовнішні чинники, ніби пропонує читачеві подорож душею (чи мозковими звивинами) персонажів» [1, с.226]. Письменниця дійсно дає нам змогу заглибитися у внутрішній духовний світ свого персонажа, «в результаті чого в читача виникає відчуття, ніби він сам стає героєм або подорожує в героєві, як в троянському коневі, де всі сенсорні датчики підключені до читача» [1, с.22б].

І.Роздобудько невипадково звертається до класичного прийому перетворення в романах «Шості двері», «Ґудзик» та «Зів'ялі квіти викидають». Цікавим є те, що в цих творах фантастичне перевтілення відбувається лише з героїнями. І вони свідомо асоціюють себе із собаками. Звичайно, мотив лаконгронії (перетворення людини на вовка) зустрічається і в фольклорі, і в художніх творах. Вовкулаками стали Лукаш із «Лісової пісні» Лесі Українки, Джейкоб та його друзі з «Саги про вампірів» Стефані Майер та деякі герої історичнофантастичної прози Вал. Шевчука. А героїні романів І.Роздобудько перевтілюються не на вовкулаку, а на собаку, яка є «сродни волку, только она более цивилизована» [14]. Причини такої метаморфози пов'язані, на нашу думку, з таємними глибинами жіночої душі, її загадковою природою, душевними стражданнями, почуттям втрати та самотності успішних, але нещасливих жінок.

Сповнене трагізмом життя відвертої, доброї, схожої на янгола дівчини Ліки, героїні роману «Ґудзик», яка щиро закохується у Дениса. Після одруження життя молодих перетворюється на суцільний жах, божевілля, яке неможливо припинити. Ліка все зрозуміла і залишила свого чоловіка, який не зміг забути своє перше кохання. Вона не кинула його, не втекла до іншого, а просто зникла з його життя, залишивши на пам'ять невеликий ґудзик з вишитим янголятком на ньому Ь собачою покірністю ходила вона від оселі до оселі, поневірялась, витримувала побиття, прокльони, жорстокість. Ліка була самотня, пригнічена, розгублена. Вона відчувала, що в ній прокинулися інстинкти тварини: загострився нюх, зір, дівчині здалося навіть, що в неї з'явився хвіст. «Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене» [7, с.167]. Героїня, злившись з природою, свідомо асоціює себе з собакою. І коли Ліка самотньо сиділа на вокзалі, її підібрала незнайомома жінка «...після... тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати. Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в «хороші руки» [7, с.19б]. Ліка перетворилася на тварину, щоб не мислити і не розмовляти, але ангел її душі, який, здавалося, загинув назавжди, знову в ній відродився.

Інша дівчина, героїня роману «Зів'ялі квіти викидають», Стефка також переживає особисту драму. Вона стає своєрідною об'єднуючою ланкою між двома ворогуючими актрисами радянських часів. Але Стефка загубила «вогник» власного життя. Вона чуйна, добра, сентиментальна, але самотня. Дівчина, за словами самої авторки, «...народилася собакою» [8, 32], тому що «звірям не зрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі.

Власне, приблизно так було й зі Стефкою. Велике кохання, на яке вона чекала, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка...» [8, с.3233]. Із собачою вірністю «служить» вона коханому, але щастя нема, тому що дівчина відчуває себе глибоко самотньою. Душа не знаходить спокою. «Ось тієї миті Стефка і стала собакою... а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті зпід (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові» [8, с.3334]. І це підсвідоме бажання нарешті допомогло їй знайти такого «бога», який усвідомив її прагнення до родинного затишку, вірності, бажання бути поряд, допомагати в усьому і завжди.

З раннього дитинства АннаМарія, героїня роману «Шості двері», стикається з несправедливістю, сімейними перипетіями. Її юність сповнена трагедійними подіями: смерть бабусі, від'їзд матері, загибель кращого друга Миколки, зрада подруги, нещасливий шлюб... Все це штовхає дівчину неодноразово відчиняти двері ірреального світу, рятуючись від душевної пустоти. І ось за Четвертими Дверима, саме тоді коли жінка втратила дорогу серцю людину, вона бачить себе собакою: «.. .вузьке тіло на високих сухорлявих ніжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвіст» [9, с.210]. Вона вірно служить своєму господарю, її бояться втратити. Але щастя