Лікар повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в своїй діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього потрібно працювати над собою, бути впевненим у собі, вміти володіти своїми емоціями, знімати з себе емоційне напруження, бути цілеспрямованим, рішучим.

В основі діяльності лікаря повинно бути позитивне емоційне ставлення до себе, пацієнтів, взагалі своєї праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають лікаря, надають йому впевненості, зумовлюють почуття радості, позитивно впливають на стосунки з пацієнтами, колегами по роботі. А негативні емоції навпаки гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру у пацієнта.

Лікарю потрібно вміти грати як актору, причому не тільки ззовні. Вираз обличчя лікаря повинен бути доброзичливий не лише для того, щоб настроїтися на хороший лад, а й змінювати прийоми поведінки. Тому лікарю не можна ходити перед пацієнтами з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій у нього поганий. Якщо ж все-таки поганий настрій не покидає вас, слід змусити себе посміхнутися, утримати кілька хвилин посмішку і подумати про щось приємне.

Крім того, що лікар має володіти своїм внутрішнім станом, він повинен вміти контролювати своє тіло, яке виразно відбиває внутрішній стан, думки, почуття. Елементами зовнішньої техніки лікаря є вербальні (мовні) та невербальні засоби. Саме через них лікар виявляє свої наміри, саме їх "читають" і розуміють пацієнти.

Зовнішній вигляд лікаря має бути естетично виразним. Неможна недбало ставитися до своєї зовнішності. Головна вимога до одягу — це скромність та елегантність. Естетична виразність проявляється і в привітності та доброзичливості обличчя лікаря, у зібраності, стриманості рухів, у скупому, виправданому жесті, у поставі, ході. Неприпустимі метушливість, штучність жестів, їх в'ялість. Навіть, як прийняти пацієнта, подивитися на нього, привітатися, як відсунути стільця, виявляється сила впливу. У рухах, жестах, погляді пацієнт повинен відчувати стриману силу, цілковиту впевненість у собі і доброзичливе ставлення.

Пластика тіла, або пантоміміка, дозволяє виділити у зовнішності лікаря головне, малює його довершений образ. Ефективності спілкування допомагають відкриті пози і жести лікаря: не схрещувати руки, дивитися в обличчя пацієнта, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри.

Найбільше впливає на пацієнтів вираз обличчя лікаря, інколи навіть сильніше ніж його слово. Саме жести та міміка підвищують емоційну значущість інформації. Пацієнти "читають" з обличчя лікаря, згадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя повинне не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не варто приносити до пацієнті в тягар домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє лікуванню.

Вираз обличчя лікаря повинен завжди відповідати характерові мовлення при бесіді з пацієнтом. Обличчя лікаря має виражати впевненість, схвалення, незадоволення, осуд, радість, зацікавленість, захоплення, тобто виражати широкий діапазон емоцій, яка свідчить про моральну силу особистості лікаря.

Лікар у своїй професійній діяльності повинен досягнути вершини майстерності спілкування, а саме - - володіння власним тілом і вмінням вплинути на пацієнта силою свого тіла. Тут на допомогу лікарю може прийти біомеханіка наука по формуванню координації моторної поведінки, умінню володіти своїм тілом, яку розробив чеський театральний режисер В. Мейєрхольд. Остаточне її завдання — підпорядкувати свою моторну поведінку вираженню певного впливу на пацієнта, зробити його автоматичним, перетворити на досконалу техніку спілкування, на внутрішню потребу.

Важливим також або базою для цілого ряду професійно важливих якостей особистості лікаря є емоційна стійкість, тривожність, схильність до ризику є особливості нейродинаміки.

Для професійної психології дуже важливим є той факт, що особливості нейродинаміки впливають на формування професійно важливих якостей особистості. Відомо, що слабкість нервових процесів породжує підвищену тривожність, емоційну нестійкість, знижену активність у діяльності і т.д. Для осіб з дуже високими показниками сили нервової системи підвищена ймовірність встановлення негнучкої, неадекватно високої самооцінки.

Емоційна стійкість як здатність зберегти оптимальні показники діяльності при впливі емоційних факторів також багато в чому залежить від особливостей самооцінки. Вона тісно пов'язана з тривожністю— властивістю, істотно зумовленою біологічно. Обидві ці якості, розглянуті іноді як властивості темпераменту, а частіше — як особистісні характеристики, професійно значимі в багатьох видах діяльності, які відмічаються в багатьох видах регулярної професійної діяльності. Подібна ж залежність, найчастіше спостерігається між успішністю діяльності й емоційною стабільністю. У багатьох видах діяльності важливої виявляється емоційність - - інтегральна здатність до емоційних переживань. Особливо серйозні вимоги до цієї сфери пред'являють професії, що вимагають високої емоційності й одночасно емоційної стійкості, наприклад діяльність лікаря.

Властивість екстра-інтроверсії прийнято вважати професійно важливим, насамперед, для групових видів діяльності або професій, зв'язаних зі спілкуванням, роботою з людьми. Але ця якість може мати значення і для індивідуальної роботи. Є дані, які свідчать про те, що інтроверсія пов'язана з вищим рівнем активації кори головного мозку в спокої, тому інтроверти віддають перевагу діяльності, що дозволяє уникати надмірної зовнішньої стимуляції. Екстраверти прагнуть до зовнішньої стимуляції, віддають перевагу діяльності, що дає можливість додаткових рухів, емоційно-мотиваційної підтримки. Відомо, що інтроверти більш стійкі до монотонної роботи, краще справляються з роботою, що потребує підвищеної пильності, точності. У той же час у напружених робочих ситуаціях вони виявляють велику схильність до тривожних реакцій, що негативно впливають на успішність діяльності. Екстраверти ж менш точні, але краще орієнтуються в напружених робочих ситуаціях. При груповій роботі необхідно враховувати велику сугестивність і конформність екстравертів.

Серед власне особистісних властивостей найчастіше згадується в якості універсального, професійно важливої якості відповідальність. Відповідальність розглядається як одна з властивостей, які характеризують спрямованість особистості лікаря, впливають на процес і результати професійної діяльності насамперед через відношення до своїх робочих обов'язків і до своїх професійних якостей.

Більшість інших особистісних якостей більш специфічні і важливі лише для визначених видів професійної діяльності. Підсумовуючи вище сказане можна припустити, що особливості особистості можуть виступати як професійно важливі якості практично в будь-якому виді професійної діяльності, зокрема в діяльності лікаря.

Здібності лікаря звичайно розглядають як індивідуальні властивості особистості, що сприяють успішному виконанню його діяльності.

Можна виділити дві великі групи спеціальних здібностей лікаря:

перцептивно-рефлексивні (перцепція — сприйняття) здібності, що визначають можливість проникнення лікаря в індивідуальну своєрідність особистості пацієнта і розуміння його (ці здібності є ведучими);

проективні здібності, які пов'язані з умінням діяти на іншу людину, на пацієнта.

Серед них як головні можна виділити такі:

1. Здатність правильно оцінювати внутрішній стан пацієнта, співчувати, співпереживати йому (здатність до емпатії).

2. Здатність бути прикладом для тих, кого лікують, у думках, у почуттях і вчинках.

3. Здатність пристосовуватися до індивідуальних особливостей пацієнта.

4. Здатність вселяти в пацієнта впевненість, заспокоювати його.

5. Здатність знаходити потрібний стиль спілкування з кожним, домагатися його розташування і взаєморозуміння.

6. Здатність викликати до себе повагу в пацієнта, користуватися (неформально) його визнанням, мати авторитет серед тих, кого лікуєш.

Література

1. Селъе Г. Стресс без дистресса. — Рига, 1992.

2. Семиченко В. А. Психология общения. — К., 1997.

3. Технологія спілкування (комунікативна компетентність учителя: сутність і шляхи формування) / Максименко С. Д., Забродський М. М. — К.:Главник, 2005.

4. Фіиула М. М. Педагогіка вищої школи: навч. посіб. — К.: "Академ-видав", 2006.

5. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990. Фурман А. В. Психокультура української ментальності. — Тернопіль, 2002.

6. Цимбалюк І. М. Психологія спілкування: Навч. посібник. — К.: ВД "Професіонал", 2004.