Вчитель завжди індивідуально-неповторно будує взаємодію з учнем, вміє направляти кожну свою дію, вчинок, слово, жест не абстрактно-загальним властивостям особистості, що зростає, а конкретній, живій властивості учня відчувати, розуміти, оволодівати світом та своїм "Я". Вміння викликати живий відгук в душі учня "благородним враженням" (В.Розанов) та практично зумовити закріплення даного переживання у рисах Його душі — ознака найвищої майстерності вчительства.

Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментннм процес формування та закріплення властивостей суб'єктивного світу учня, що потребує постійної та копіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже ТОНКИЙ за способом здійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.

Діяльність вчителя полягає не тільки у виявленні буттєвого потенціалу учня, а й у спрямуванні його до розвитку та здійснення, а не до згасання або заперечення свого покликання. Реальне життя дає точний критерій істинності дій вчителя: якщо його учень в критичні періоди свого розвитку (рефлексивного, професійного, морального та ін.) переживає стан життєвої перспективи, способи діяння вчителя є правильними.

Вчитель і учень — одне з найгрунтовніших відношень і у навчальному процесі. В ньому встановлюються механізми передання та виховання творчих здібностей, досвіду пізнавального та перетворюючого діяння тощо. Учитель — це жива й розкрита скарбниця думки, винахідництва, професіоналізму. Його оригінальний розум, досвід, високий фах — перша умова контактів з учнем. Головна мета учня — засвоїти образ пізнавальних та перетворюючих актів діяння вчителя і піти далі — стати оригінальним, продуктивним, успішним.

Навчання та виховання талантів до нашого часу залишається в багатьох випадках індивідуальним. Музикант, скульптор, режисер набувають знань та умінь у визнаного творця, досвід передається від покоління до покоління немовби фольклорним шляхом — це найдавніша й неминуча форма навчання.

Процес передання знань у ланці "вчитель — учень" має певні стадії. На початковій стадії суб'єктивність вчителя повністю переноситься на учня. Останній ще не бачить самого предмета дослідження, він запозичує лише якусь розумову структуру і ототожнює її з самим об'єктивним предметом. Тобто учень мусить прийняти якусь теоретичну схему досліджуваного предмета, яку пропонує вчитель (або пояснювальну модель явища, спосіб діяння тощо). Інших схем учень ще не знає, а власної ще не має. Це відношення можна умовно назвати запозичуваною схемою (концепцією) дійсності. Далі на фунті запозиченої теорії учень розкриває для себе цілу низку нових фактів дійсності. Це становить другий етап взаємодії "вчитель — учень". Гармонійна узгодженість між концепцією та фактами полягає в тому, що учень стає спроможним бачити ті факти, на які вказує концепція. Поступово він навчається екстраполювати пояснювальний зміст запозиченої концепції на нові факти, об'єктивно їй не підпорядковані. Цей третій етап можна назвати експансією концепції на індиферентні до неї факти. Формується ситуація "ініціювання протиріч": факти, що усвідомлюються учнем як узгоджені з даною концепцією, стають суперечливими. З'являється ще мало усвідомлювана відчуженість між ними і концепцією, виявляється існування факту поза концепцією. Саме цей момент спонукає самостійну пізнавальну, пошукову активність учня і приводить до власного концептування фактів. Вони зіставляються, і перед учнем постає наукова проблема, виникає здатність бачити проблеми саме в процесі зіставлення концептованих фактів, складається основа для створення нової, оригінальної концепції.

Таким є природний цикл відношення вчителя і учня в навчальному процесі, де предметом виступає наукова творчість. Для інших видів творчого діяння цей процес полягає у діалектиці інших категорій та понять, але за суттю він залишиться сталим. Головне завдання вчителя — навчити учня самостійно бачити проблеми, предмет свого діяння, самостійно розв'язувати ці проблеми та перетворювати (матеріально чи ідеально) обраний предмет. Поставити учня віч-на-віч із природою фактів — ось що головне у взаємодії "вчитель-учень". Так починаються самостійні кроки учня до власної творчої оригінальності, вчинкової творчості, осягнення власної особистості.

Особистість та її характер.

Ідея особистості виявляла культурно-історичний зміст кожної епохи розвитку людства. Античний світ створював особистостей всім своїм способом життя та ставленням до реалій; середні віки свідомо принижували її; нові часи в повному розумінні слова "кохалися" цією ідеєю вже в епоху Відродження. В наш час ідея особистості насичується багатством надій та очікувань ідеального, а педагогіка підкреслює важливість своєї справи вказівкою на те, що дитина — це особистість, яка потребує сприятливих умов, щоб розгорнути у всій повноті закладене в ній багатство.

Поняттям "особистість", як правило, позначають певну сукупність ознак людини, що характеризують її як суспільну, соціальну особу. Іноді особистість визначають як соціальну якість індивіда, яка може перейти змістовною ознакою в індивідуальне буття і зумовити тим сами культурно-історичний рівень самопроявів людини. Особистість — водночас своєрідна умова і соціально цінний наслідок розгортання особистого життя; своєрідність умови полягає у неповторній готовності людини звершити цю якість, соціальна цінність наслідку — у примноженому соціокультурному багатстві людства.

Д.Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції. Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером — залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домагання особистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядро особистості, її "Я" визнаються тією активною силою, без якої особистість стає немислимою, неможливою.

М.М.Рубінштейн вказував, що в основі поняття "особистість" лежить не тільки ідея чистого діяльного витоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи. Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є "дитя, зрощене культурою", розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постає тільки там, де починається самопізнання і вперше з'являється потяг до свідомого оформлення свого "Я" самодіяльним шляхом. Особистість — не дар природи, а "дитя вільної духовної людяності", завдяки якій людина творить сама себе, вступаючи у протистояння із власне природним. "Ось чому ми почуваємо себе "людиною", коли життя дає нам свідомість, що ми щось значимо, що ми, якщо не у всьому, але хоч почасти самостійні і творимо своє життя хоч почасти самі... Людина повинна бути не тільки діяльною, але і самодіяльною."

Відчуття життя тісно пов'язане з усвідомленням себе як діяльної, самостійної ланки в житті. Й.Г.Фіхте стверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистісних властивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є "життєвим нервом" особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створити почуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов'язаний з істинністю буття. Кожній істоті властиве те існування, те майбутнє, на яке вона має право, а цінність, смисл і саме це право визначаються тим, наскільки дана істота є діяльною, активною. Принцип активності, таким чином стає основою світоспоглядання та життєрозуміння і навіть провідною ідеєю багатьох педагогічних систем. Людина не може не прагнути до цієї форми життя, оскільки саме в ній закладена істина. У прагненні дітей до того чи іншого виду діяльності постає глибинний життєвий потяг, властивий саме людському способу існування. Людина стає особистістю, коли переносить центр свого існування в центр своєї особистості як безпосереднього активного джерела. Тільки за цієї умови людина отримує певний характер, звільняється від невпевненості у протистоянні світові, від нестійкості та випадкових змін.

Особистість має бути самодостатньою в усіх формах відношень до навколишнього світу та до свого власного буття. Особистість усвідомлює себе творцем власного життя, свого індивідуального світу: сфери цінностей, ідеалів, усієї сфери ідей в широкому розумінні цього слова. Світ як такий поза відношеннями з особистістю перебуває "поза добром і злом, істиною та хибним, красою та хаосом". Особистість надихає його своєю творчою силою, привносить в нього духовний, моральний, естетичний зміст. Світ не є цінним, проте він може стати таким, якщо особистість вилучить його з індиферентного стану і поєднає з гармонією істини, добра, краси. Чим ширше це перетворення, тим вищим є почуття активності, тим інтенсивніший пульс істинного життя і тим більшою є можливість повного задоволення та навіть щастя людини. Життя повинно бути, говорить Геффдінг у "Філософії релігії", своєрідним художнім витвором особистості: чим вище вона сама, тим більш прекрасним, більш цінним є її продукт.

Таке ставлення до світу є прямим висновком із сутності поняття "особистість". Кожна людина має, відштовхуючись від своєї індивідуальної природи, свого індивідуального становища, намагатися створити зі світу своєрідне ціле. Цим аніскільки не порушиться єдність світу, як