Зміна ситуації в дії, що визначається мотивацією, є своєрідним актом звершення з метою перетворення відношень, існуючих між людиною і природою і відносин міжособистїсних. Все це становить єдине відношення "людина — світ" (Рубінштейн). Цей своєрідний акт, основою якого є ситуація та мотивація, є акт учинковий, як акт перетворення відношення "людина — світ".

Відношення "людина — світ" виявляються через учинкові відношення. Вони насамперед показують суб'єктивну визначеність ситуації, об'єктивну визначеність мотивації та сам учинковий акт як базу їхнього взаємного збагачуючого переходу.

Будь-яке психічне утворення є результатом самоактивності людини, яка у свою чергу виявляється через учинок. Цим і пояснюється тенденція наукової психології розглядати найважливіші психічні утворення як такі, що мають вчинкову структуру, тобто містять у собі ситуативний, мотиваційний та дійовий моменти.

Історичний розвиток науки психології є невпинне перетворення такого вчинкового осередку. Треба тільки побачити в багатоманітності осередків єдиний план. Він і становить план, або структуру, вчинку. Останній перебуває у всіх наявних осередках і є їхньою внутрішньою сутністю. Ця сутність, проте, виростає з попередніх осередків, "вилуплюється" з них як птах, переважає їх і стає самостійним осередком.

Коли йде мова про потреби, фантазію, інтерес, особистість, творчість або інші особливості психічного, ми весь час повертаємося до єдиної вихідної структури психічного, до його своєрідного "архетипу". Інакше кажучи, предметна діяльність, темперамент, гра, ха-

рактер та всі інші визначення психічного можуть і мусять бути зрозумілі у своїй структурі як вчинки.

"У собі вчинкова природа психічного існує до будь-якого пізнання її. Проте відкриття і широка інтерпретація цього факту стали предметом психології тільки в наш час. Якщо в минулому структура вчинку в курсах психології розглядалася поряд з іншими психічними структурами, то нині об'єктивно в психології дедалі більшою мірою виявляється тенденція розуміння вчинкового осередку як центрального. У таких працях, як "Психологія" Т.Томашевського, "Людина і світ" С.Л.Рубінштейна, "Мораль і поведінка" С.ФАнісімова, вчин-ковий осередок виступає як логічний центр не тільки психології, а й інших гуманітарних наук, зокрема етики.

Загальну схему вчинку як логічного осередку психології можна подати в такому вигляді (див. с. 189).

Для розуміння, наприклад, творчості ця схема може бути конкретизована таким чином:

Вчинковий осередок і психологічні закономірності.

Побудова психологічного осередку — вчинку — дає можливість розкрити характер психологічних закономірностей. Формування вчинку є головною базою виникнення цих закономірностей, їхнього творчого характеру. Жодний психічний акт не здійснюється, поки остаточно не визріває його ситуативний момент, який є освоєнням середовища, соціального оточення. Розвиток ситуації являє собою освоєння незалежного від людини світу, переведення освоєного в неосвоєне, встановлення відповідних відношень. Першою детермінантою розвитку вчинку є встановлення ситуативних відношень, другою — мотиваційних, третьою — відношень дії. Суперечність, що виникає між ними, вирішується і є рушійною силою становлення психічного в цілому. Перехід ситуації в мотивацію і вчинковий акт виявляє закон достатньої підстави, або внутрішнього визрівання вчинку, — найза-гальніший його закон.

Загострення ситуаційного конфлікту, виникнення колізії переживаються людиною як амбівалентний стан, роздвоєність, як неможливість діяти, як перешкода, котру треба ліквідувати, "очиститися" від неї, здійснити катартичний ефект. Людина має тенденцію втручатися в ситуацію, доводити її до конфліктного стану, колізії, а потім — ліквідувати цей стан (закон драматичного перебігу почуттів).

Чим більше загострюється ситуаційний конфлікт, тим інтен-сивнішою стає емоційна реакція на нього і необхідність катарсису. Але катарсис може бути здійсненим лише на основі перетворення відношень, а передусім їх з'ясування. Це здійснюється на основі мотиваційної сфери. Вона є продовженням розвитку ситуації, усвідомленням ситуаційних відношень. Мотивація, зрештою, лише загострює ситуаційний конфлікт, в ньому самому відшукуються механізм і шляхи його подолання, визначаються напрям і характер зміни ситуації. Мотиваційна амбівалентність посідає тепер місце ситуаційного конфлікту. Мотивація прагне до ідеального вирішення конфлікту. Але те, чого вона може досягти, є лише мотиваційним обростанням компонентів ситуаційного конфлікту, так що між ними залишається все та ж розбіжність, яка була й до обростання. Мотивація тому продовжує розбіжність ситуативну і не встановлює сполучної ланки між своїми амбівалентними компонентами.

Ситуаційний конфлікт і мотиваційна амбівалентність розводять внаслідок свого визрівання свої протиставлені компоненти, чим ніяк не може замкнутися причиновий ланцюг. Ні ситуативно, ні мотиваційно суперечності буття не знімаються. Вони тільки усвідомлюються. І завжди перед людиною залишається можливість діяти і так, і інакше. Лише практична дія вчинку є замиканням причинового ланцюга. Але суперечність тут не згасає. Колись на тезу давньогрецького філософа Зенона про те, що рух не може відбутися, тому що його не можна мислити, було зроблено заперечення саме тим, що опонент став ходити по кімнаті, в якій відбувалася суперечка. Можна говорити про певний "дуалізм" ситуації і мотивації,- але дія завжди "моністична". Вона, зрештою, і виступає проміжною ланкою між альтернативізмом мотивації і конфліктністю ситуації.

Практична свідомість учинкової дії, замикаючи причиновий ланцюг, здійснює реальний синтез альтернатив і амбівалентності саме тому, що людина хоче вийти в бік індивідуалізації, неповторності. Саме ці риси типово характеризують вчинкову дію. Індивідуалізація, неповторність, оригінальність не є простим відкиданням альтернатив і амбівалентності, а є утриманням їх у вищому практичному синтезі. Це і є вихідним положенням для розуміння психологічних закономірностей. Усі закони психічної діяльності завершуються в принципові індивідуалізації (неповторності) та своєрідності, який у людини набуває вищого вираження у творчій діяльності. Збагнути цю творчу індивідуальність людини в історичному та індивідуальному розвитку і є вищим завданням науки психології.

Особливості психологічних закономірностей полягають у тому, що вони із загальноповедінкових стають такими, що виражають індивідуалізацію кожної живої істоти, особливо людини. Індивідуалізація — це психологічний принцип, у межах якого розгортаються певні закономірності. Потяг до творчої неповторності — одна з провідних психологічних закономірностей.

Визначення і завдання наукової психології.

Психологія — дисципліна, що досліджує механізми поведінки людини і тварини — учинки: як вони залежать від ситуації, мотивації і вчинкового акту і як вони, з іншого боку, впливають на ці свої основні компоненти. Компоненти вчинку і сам учинок як такі, що мають об'єктивне, не залежне від волі і побажань людини, існування, можуть виступити і виступають предметом інших наук — історичних, економічних, соціологічних, філософії, включаючи гносеологію, етику, естетику та ін. Історичний розвиток людства свідчить, що вчинок не відразу став предметом психології. Адже саму поведінку не розуміли як залежну від волі або сутнісних сил самої людини. Як тільки це було збагнено, вчинок став основним предметом наукової психології. Проте ситуаційні, мотиваційні та дійові сили вчинку навіть у межах наукової психології первісно не кваліфікувались як такі, а виступали у відчужених, метафізично застиглих формах. Ситуація ототожнювалася з середовищем, мотивація — зі спадковістю потягів, а сам учинковий акт тлумачили як механічну відповідь, реакцію на сукупність фізичних стимулів.

Вчинок об'єднує в одну діючу систему і середовище, і спадково дані потяги, і самі поведінкові акти, надаючи їм відповідно смислу ситуації, мотивації та вчинкового акту. В такому випадку вони виступають як компоненти, що взаємно визначають один одного. Тому все, що існує і виникає в психіці, має вчинкову природу. Багатоманітність психічних виявів лише свідчить про нескінченні можливості вчинку виступати в різних "обличчях", аж до "персони", й одночасно при цьому бути відомими майже для кожної психологічної системи утвореннями — відчуттями, сприйманнями, пам'яттю, темпераментом, характером, волею, мисленням, фантазією, почуттями, ідеалами, інтересами, потребами, обдарованістю, здатностями і власне самим собою.

Отже, вчинок є і осередком, і головним предметом психології. Він виступає також еталоном, до якого у своєму поступальному русі приміряються і від якого відступають відомі в психології феномени.

Завдання наукової психології полягає в розкритті вчинкової природи всіх психічних проявів, а отже, в побудові загальної і спеціальних теорій учинку.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К. А., Брушлинский А. В. Философско-психологическая "концепция С. Л. Рубинштейна" . М., 1989. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. М., 1991.

Анохин П.К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональной системы. М., 1979.

Бахтин М. М. Философия поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник. 1984-1985. М, 1986.

Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. М., 1967.

Кониський Г. Філософські твори: У 2 т. К., 1990. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків. К., 1983.

Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. К., 1993.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946.

Рубинштейн СЛ. Проблемы обшей психологии. М.. 1973.

Ткаченко О. М. Принципи і категорії психологи. К., 1979.

Фромм Э. Душа человека. М., 1992.

Ярошевський М.Г. История психологии. М., Мысль. 1985.