Відповідно до характеру свята на зламі зими й весни, свята харчового достатку і посту, веселощів і суворого релігійного каяття образ карнавалу будується амбівалентно. З одного боку, карнавал утілює достаток, обжерливість, родючість, а з іншого — він символізує відмирання, старість, застарілість. Народно-святкова стихія, стародавня і та, що дійшла до наших днів, безжалісно змітає старий рік, стару зиму, старого короля, який на старість став блазнем. Висміюється образ старості як такої, тобто осміюється усталений порядок, набутий досвід, звички, стереотипи, буденні норми, знання того, як треба жити, як правильно чинити, з чого починати, до кого звертатись по пораду й благословення.

Стара, віджила правда, панівна влада занадто похмурі й серйозні, вони не бачать себе в дзеркалі часу. Тому вони не відчувають і своїх начал, меж і країв, не помічають смішного виразу застиглого обличчя, комічного характеру своїх претензій на вічність і неска-сованість, як зазначає М.М.Бахтін. "Народні образи допомагають оволодіти не натуралістичним, миттєвим, пустим, безглуздим і розпорошеним образом дійсності, — але самим процесом її становлення, змістом і напрямом цього процесу".

Карнавальні образи фіксують сам момент переходу від старого, помираючого до нового, народжуваного. У цій веселій та вільній грі справжнім героєм Й автором того, що відбувається, є час. "Веселий час", як називає його Бахтін, не дає увічнитися нічому старому та не перестає народжувати нове й молоде.

Карнавальний характер ярмарків, побутових (весілля, хрестини) й хліборобських свят (збирання винограду, забій худоби), рекреаційних ігор та розваг мандрівних студентів і бурсаків не є випадковим. Природна людина повинна мати віддушину в своєму повсякденному монотонному існуванні, деякі вибухи буденності, що підпорядковуються циклічності її психологічного часу, рік у рік повторюються, які передбачають можливість росту, переходу на нові рівні вчинкової активності.

Реальність, що йменується Грою, відтінює повсякденність, охороняє її. Вона на якийсь час скасовує закони та звичаї, вона вільна. "Не будучи "буденним" життям, вона лежить за межами процесу безпосереднього задоволення потреб і пристрастей. Вона перериває цей процес. Вона вклинюється в нього як тимчасова дія, яка перебігає всередині себе самої і здійснюється заради задоволення, яке дається самим виконанням дії" (Й.Гейзінга).

У тій часовій сфері діяльності, куди виходить із буденності гра, існує своя власна спрямованість, свої правила й закони. Людська гра завжди щось означає, щось знаменує, вона глибоко символічна.

Побутових, вузькопрактичних дій в ігровому просторі немає, будь-який поведінковий акт є символічним та амбівалентним. Вакхічна атмосфера причетності до того, шо помирає і народжується, одночасно прагне охопити обидва полюси становлення у їхній суперечливій єдності.

В образах гри демонструється стисло, умовно, полегшено та святково все життя в мініатюрі: щастя-нешастя, піднесення-падіння, придбання-утрата, увінчання-розвінчання. Серйозному й похмурому протиставляється жартівливе й веселе, несподіваному й дивному — звичайне й повсякденне, відсторонено-піднесеному — матеріально-тілесне. Важке й страшне, глибокодумне й важливе переводяться у веселий, безтурботний, мажорний регістр. Атмосфера єдиної й суцільної тілесності, розкішної, веселої та всепереможної, виступає проти нормативної обов'язковості, проти лякаючого і наляканого мислення.

Намагаючись під час святкувань почути світ у новому регістрі, підійти до нього не як до похмурої містерії, а як до веселої сатирової драми, людина повертається до сірих буднів помолоділою й оновленою. Вона певна, що кінець злих часів є неминучим, як неминучим є й настання загального миру. Таємниці й загадки майбутнього вже не гнітять, не лякають, позаяк є спільне з іншими людьми відчуття своєї колективної вічності, свого земного історичного безсмертя, невпинного й безперервного оновлення-росту. Цілком звільняючись від життєвої серйозності, відчуваючи святковість без святобливості, демонструючи взаємну безцеремонність і свободу, що врівноважується прекрасним настроєм, природна людина переживає єдність з іншими в часі, почуття безперервної тривалості в ньому.

Момент становлення незавершеної метаморфози, смерті-онов-лення має особливе психологічне забарвлення. Коли всі значення стають протилежними, коли діє логіка міфу, згідно з якою все навпаки, все шкереберть, усе є реальним і цілком досяжним, усередині усталеної, уособлюючої глибинний спокій буденності зріють приховані сили, які готують фунт для виходу за її межі. Осміювання розчищує дорогу для пошуку нових шляхів, нового порядку в недосконалому світі та сумбурному житті, небачених раніше ритмів і гармоній. Спогад про свято як про свободу й радість підносить і над повсякденною працею, і над простим побутовим неробством. Виникають та міцніють мотиви пошуку істини, добра, краси, мотиви олюднення життя, нового, самостійного забарвлення майбутнього у веселі, тілесні, оптимістичні тони.

Маргінальність: поразка чи перемога?

Живучи законами повсякденності, уособлюючи її типового представника, обиватель задоволено порівнює своє благополуччя і безпутне існування тих, кому не вдаються вчинки буденності. Як добро не можна зрозуміти без зла, як істина неминуче передбачає наявність хибної думки, а красу неможливо уявити без потворного, так і абсолютна адаптованість природної людини до соціуму передбачає наявність і протилежного полюса, полюса відхилень, девіацій, дезадаптацій різного роду.

Тими, хто розчинений у ситуації, занурений у буття всім своїм єством, відхилення розуміються дуже широко. Так, будь-яка новація розцінюється як гріх, що осуджується Богом і людьми. Як пише ЖЛе Гофф, у Європі X—XIII ст. винахідництво вважалось аморальним, церква рішуче засуджувала і технічний, і будь-який інший інтелектуальний пошук. Найважливішим аргументом у суперечці є аргумент традиції. Істини й таємниці ремесел передаються з покоління в покоління, заповідаються тим, хто гідний їх успадкувати. Етика взаємин викладається в однотипних моралістичних історіях, що безустанно повторюються моралістами та проповідниками. Гарантією поважності знаті є насамперед стародавність роду.

Чому такою актуальною є потреба спертися на минуле, на досвід попередників? Почуття невпевненості — ось що впливає на уми та душі людей, невпевненості в матеріальній забезпеченості та невпевненості духовній. Порятунок може бути лише в одному: в гуртуванні, солідарності всіх членів кожної суспільної групи, в підтриманні раз і назавжди встановленого порядку, рішучому, безжалісному осуді кожного, хто дозволяє собі з групи випадати.

"Ця невпевненість, що лежала в основі всього, кінець кінцем була невпевненістю в майбутньому житті, блаженство в якому нікому не було обіцяне напевно й не гарантувалося повною мірою ані добрими справами, ані розважливою поведінкою. Творені дияволом небезпеки погибелі здавалися такими численними, а шанси на спасіння такими марними, що страх неминуче переважав над надією" (Ж.Ле Гофф). Потреба в самозаспокоєнні гуртувала людей, стимулюючи групову агресію проти всілякої інакшості, будь-якої своєрідності. А спаяність групи, як відомо, виростає, якщо вдається знайти спільного зовнішнього ворога.

Яскравим прикладом такої, триваючої протягом низки століть політики, є так звана змова прокажених, які нібито у Франції влітку 1321 р. отруїли воду в річках і криницях. Прокажених буцімто спровокували євреї, які, у свою чергу, діяли за намовою мусульманських правителів Гренади й Тунісу. Запалали багаття, розпочалися масові побиття. Прокажених було піддано сегрегації, євреїв—

вислано. Так уперше в історії Європи світські та церковні власті спровокували жорстокі репресії маргінальних груп, репресії, на які чекало велике майбутнє.

"Страшна психологічна травма, викликана великими епідеміями чуми, — пише італійський дослідник цієї проблеми Карло Пнзбург,—

до краю загострила пошуки покутної жертви, яка могла б дати вихід страхам, ненависті та напрузі, що нагромадилися в суспільстві.

Нічні збіговиська відьом і чаклунів, які зліталися з віддалених місць, щоб творити свої диявольські лиходійства, втілювали образ організованого і всюдисущого ворога, наділеного нелюдською владою".

Знайомство з хроніками, здобутими під тортурами зізнаннями, зі сфабрикованими доказами не залишає сумнівів у тому, що маринадами для людини буденності ставали всі люди, які знали й уміли трохи більше, ніж їхні сусіди. Хтось збирав лікарські рослини і міг надати допомогу захворілій людині або тварині, хтось намагався передбачувати погоду та прогнозувати врожай.

Т.Манн у "Докторі Фаустусі" розповідає устами професора теології моторошну історію про щасливе взаємне кохання двох молодих людей, які через соціальну нерівність не могли побратися і змушені були приховувати свої взаємини. Захоплений коханням до своєї подруги, молодий чоловік виявляє, що втрачає свою чоловічу силу у відповідь на домагання інших жінок, про що й повідомив священика на сповіді. У результаті його кохану катують і спалюють на вогнищі. "Від тієї хвилини прикрий гандж де й дівся, не встигла його кохана обернутися в купку попелу, як до нього повністю повернулася чоловіча снага, гріховно відібрана, і вже ніколи не відмовляла йому".

Образи чаклунів і відьом створювались інквізиторами й демо-нологами не на порожньому місці. З найдавніших часів існувала у фольклорній культурі різних народів віра в надприродні здатності окремих