Людину, яка перебувала в райській гармонії, в буденній невинності, було попереджено про те, що плоди з дерева пізнання добра і зла смертельні. Але вона знехтувала райську цілісність, зажадавши страждань, трагедії справжнього життя, щоб випробувати свою долю до краю. Вона могла живитися з дерева життя і жити вічним життям, вегетативним та несвідомим. "Пізнання народилося зі свободи, з темних надр ірраціонального. І людина віддала перевагу гіркоті розрізнення та смерті перед райським життям у невинності й незнанні" (М.О. Бердяев).

Пізнання — це завжди втрата пасивності, безпосередньої стихійності та несвідомості. Пізнання, як формулює М.Бердяев, є втрата раю. Гріх і є спроба пізнати добро і зло. Зривання з дерева пізнання добра і зла означає здобуття життєвого досвіду, дорослішання, особистісне зростання, що неможливі без болю і страждань. І тому людина так прагне забутися, знепритомніти в екстазі, сп'янінні якщо не вищого, то нижчого порядку. Свідомість захищає нас від несвідомого, від розверзненої "нижньої безодні". Але свідомість заступає від нас і надсвідоме, заважає прорватися до надсвідомості, до "верхньої безодні".

В генезисі духу слідом за М.Бердяєвим можна виділити три стадії: первісну стихію, райську досвідому цілісність, яка не зазнала свободи та рефлексії; рефлексію, оцінку, свободу вибору; і цілісність та повноту після свободи, рефлексії й оцінки, надсвідому цілісність і повноту. В житті людини наявність усіх трьох стадій цілком не обов'язкова, крім того, вони не завжди настають у строгій послідовності. Втеча від природності, натуральності буденності, пристрасне, хворобливе осягання істини, добра, краси, своєї місії на землі, свого призначення приводить до останньої цілісності та повноти в новій буденності, що інакше розуміється й переживається.

Справжня свобода не є свободою виконання зовнішніх для людини норм та законів, вона є свободою творчості, свободою творення нового. Людина на етапі повернення до буденності як воістину вільна істота є творцем цінностей і смислів, вона не тільки підкоряється моральному імперативові, але творить його, творить добро.

Повернення до себе як вихід до нового творення.

Буденне життя не існує саме по собі як певна сфера і спосіб життя. Воно виникає в результаті процесів "уповсякденнювання"(термін Маиса Вебера), яким протистоять процеси "долання повсякденності". Повсякденне — це звичне, впорядковане, близьке. Відповідно не повсякденне існує як незвичне, перебуваюче поза звичайним порядком, далеке.

Поведінка людини не є жорстко фіксована на відміну від поведінки тварини з її інстинктами та генетичною програмою. Тому, вписуючись у повсякденність, людина відповідно до своєї природи винаходить намічений лише вельми приблизно порядок, створює свій життєвий світ. Звикаючи до навколишнього, освоюючи близький простір, вона поступово перетворює навички на знання й уміння, які багаторазово відтворюються і втілюються у матеріальних предметах. Це стосується харчування, одягу, розподілу часу та багато чого іншого — усього того, що належить світові близькому Й знайомому, світові, в якому людина вільно орієнтується.

На межах добре знайомого світу на нас чатує незнане й несподіване, ваблячи і лякаючи водночас. Важливою ознакою повсякденного, як уважає Б.Вальденфельс, — учений, що працює в річищі традицій феноменологічної філософії, є незвичайність, із якою ми стикаємося в момент виникнення, перетворення, небезпеки знищення усталеного порядку, народження, хвороби і смерті.

"Людина... існує... ніби на порозі між буденним і незвичайним, які співвідносяться одне з одним як передній і задній плани, як лицьова й зворотна сторони" (Б.Вальденфельс). Повсякденні вчинки здійснюються щодня, прориваючись крізь "упорядковану метушню" свят. Тікаючи від повсякденності, намагаючись подолати профанне задля сакрального, людина все одно неминуче повертається до буднів. Проте на новому рівні розвитку буденність уже не поглинає її остаточно, не розчиняє в собі. Радше навпаки, людина намагається видозмінити, вдосконалити, подолати буденність, розхитати усталені підвалини.

Обмежене, замкнене в самому собі повсякденне існування протиставляється істинному життю та істинному світові, де місцеві провінційні порядки повільно й неухильно розмиваються. Подолавши ситуативність, витримавши муки боротьби мотивів, виконавши необхідні для досягнення мети дії, людина нарешті може усвідомити свій шлях, озирнутися назад, зробити потрібні висновки. Порядок, що існував первісно, на рівні вчинку буденності, поступається місцем новому порядку, який передбачає можливість та необхідність творити.

Низхідний рух уповсякденнювання, тобто обживання, освоєння традицій та закріплення норм, здобуття надійних знань і навичок, на новому витку особистісного зростання постійно поєднується з протилежним, висхідним процесом долання повсякденності. Поза-повсякденне (за формулюванням Б.Вальденфельса) означає інше, що переливається барвами. Незвичайне з'являється в процесах творення, в інноваціях, що торують собі шлях за допомогою відхилень, аутсайдерства, незвичайності та екстравагантності.

Таємниця творчості є таємницею свободи. Творчість лише й виявляється можливою з бездонної свободи, яка досягається на етапі повернення до буденності. Здійснивши вчинки істини, добра, краси, вчинок екзистенції та вчинок самопізнання, людина виявляється готовою відповідати своєму творчому покликанню. Щоб жити гідно й не бути приниженим та розчавленим соціальною буденністю, слід у творчому піднесенні уявити інший, кращий світ, вирватися із зачарованого кола повсякденності.

"Творчий акт для мене завжди був трансцендуванням, виходом за межу іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність, — пише М.Бердяев. — У певному розумінні можна було б сказати, що любов до творчості є нелюбов до "світу", неможливість залишитися в межах цього "світу". Тому творчість включає есхатологічний момент. Творчий акт є настання кінця цього світу, початок іншого світу".

Ще в процесі освоєння вчинку самопізнання людина відкриває потойбічне, трансцендентне, дивуючись зі свого власного існування. Вона ставить себе у відношення щодо світу, нескінченності, життя і смерті, щодо Бога, вона запитує себе про те, звідки вона й куди йде, навіщо вона на цьому світі. Повертаючись до буденності, людина відчуває в собі сили цю буденність змінити відповідно до нових, вистражданих цінностей та проявлених творчих обдаровань.

"Творчість завжди є самоподоланням, виходом з-поза меж свого замкненого особистого буття" (М.О.Бердяев). Творець у своїй творчості забуває про свою особистість, про себе, зрікається себе. І хоча творчий акт — дуже особиста, найбільш особиста діяльність, це водночас і забуття особистості, індивідуальна жертовність. Творець забуває про спасіння, для нього важливими є насамперед цінності надлюдські.

М.Бердяев вважає, що людина, яка стає на шлях самовдосконалювання, може виявитися втраченою для творчості. На його думку, творчість пов'язана з недосконалістю. Що більше, досконалість може бути несприятливою для творчості. Якби Пушкін кинувся в аскезу та самоспасіння, то він, імовірно, перестав би бути великим поетом. Ідучи за цією логікою, доводиться визнати, що ставлення до себе не може бути творчим, що самотворення у чомусь істотно поступається малюванню картин або створенню симфоній.

Творчість досконалої людської особистості, творчість власного життя — не менш героїчний шлях, ніж шлях генія. Творчий шлях — шлях здійснення усієї можливої повноти життя. Хоча, поза сумнівом, творчість у певному розумінні стоїть "по той бік добра і зла", творчість може бути і злою та злочинною. Справді, існує трагічний конфлікт творчості й особистої досконалості. Великий композитор може бути в повсякденності бездіяльним гульвісою, нікчемою з нікчем. Творчий геній дано людині ні за що, він не пов'язаний ні зі старанністю, ні з моральними зусиллями. Головне для творця — бути вірним собі, відповідати своєму дарові, виражати, виявляти, являти його світові попри все.

Трагедія творчості — у вічній невідповідності між задумом і його втіленням. Творчий задум завжди незрівнянно вищий за реальний твір, творчість — це не стільки об'єктивація у конечному, в продукті, скільки розкриття нескінченного, політ у нескінченність, не об'єктивація, а трансцендування (М.О.Бердяев). Творчість має дві різні сторони: внутрішню і зовнішню. Первісний, внутрішній творчий акт — це інтуїція, задум, передчуття відкриття. Вторинний, зовнішній творчий акт пов'язаний із реалізацією продуктів творчості, зверненням їх до світу, до людей.

Судячи з усього, людей, які досягли лише первинного щабля творчості, більше, ніж тих, хто освоює і один і другий. Творче палання, екстаз, вихід за межі себе, відчуття небаченої свободи не завжди завершується створенням нового життя, нового буття. Написана книга — це бліда копія задуманого, охолоджений, погашений вогонь, адаптований до потреб соціуму, спотворений важкістю обраної форми втілення, умертвлений намаганням зупинити мить.

Творчий акт відбувається в часі, але спрямований він до вічного, до вічних цінностей, вічної істини, вічної правди, вічної краси. І в цьому творчість також неминуче трагічна, бо хоче вічності й вічного, а створює тимчасове й тлінне. Творчий акт — це завжди втеча від влади часу, піднесення догори, до божественного.

Буденність прямо протилежна творчості. Як сказав би М.Бердяев, творчість є перемогою над хіттю життя. Нудьга, що її ми інколи відчуваємо, є показником браку творчості. Все нетворче не може не бути