Творчість перемагає і страх. Людина, яка творить, перестає бути тремтячим створінням. Натхнення звільняє від страхів, серед них і від глибинного, майже неусвідомлюваного страху смерті, оскільки людина, яка творить, прилучається до вічності. Щоправда, повертаючись до буденного життя, завершивши свій твір, митець знову може опинитися в полоні у страхів, особливо коли його опановує самовдоволення, жадоба слави, коли він обожнює свою творчість. "Людина тікає від жорстокої нудьги одноманітних і звичайних обов'язків лише для того, щоб зустрітися віч-на-віч із тривогами та внутрішнім напруженням "творення" (Т. де Шарден).

Творення істини або краси є внутрішньою мукою, яка позбавляє того, хто на це зважується, безтурботного життя. Творчій людині доводиться розпрощатися не лише зі спокоєм і відпочинком. їй треба вміти постійно розставатися із застарілими, вже непридатними формами свого досвіду, навичок, мислення, здійснення вчинків. Зупинок для насолоди не передбачено. "Треба знову й знову переростати самого себе, відриватися від себе, постійно залишаючи за спиною найулюбленіші задуми... Тих, хто правильно підставляє свої вітрила диханню Землі, підхоплює така течія, яка несе їх усе далі у відкрите море" (Т. де Шарден).

Бог створив людину за своїм образом і подобою, тобто творцем. Ми не можемо повноцінно жити, не творячи. Сутність душі є творчість, як формулює Б.П.Вышеславцев. Сказати "уява" значить сказати "творчість". Правда творчості інакша, ніж істина пізнання. Відповідності до дійсності не треба, бо ми шукаємо й бажаємо того, що ще не дійсність і, може, нею не стане. Істинно цінне та святе можна передчути, вгадати, а не видумати або зробити.

У творчості завжди є непоясненне "одкровення", "голос із неба". "Но лишь божественный глагол до слуха чуткого коснется", людина квапиться зафіксувати, увічнити, донести почуте. "Істинна творчість завжди є Логос (смисл), що набуває плоті, є втілення, перетворення та воскресіння" (Б.П.Вишеславцев). У цьому зв'язку М.Бердяев і називає природу, творчого акту шлюбною. Людина не може черпати матеріал для творчості із самої себе, він міститься у створенному Богом світі. Від Бога виходить поклик, аби людина здійснила творчий акт, справдила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій поклик.

Пробудження творчої енергії людини, яка, як блудний син, повертається додому, до буденності, є внутрішнім визволенням. Творчість — це сходження, вона йде від світу до Бога, висхідною лінією до вічності. Якби все життя людське могло перетворитися на суцільний творчий акт, то, на думку Бердяева, не було б більше часу, не було б майбутнього, а був би рух поза часом, у позачасовому бутті. Буття, підпорядковане часові, є неповноцінне буття, царство буденності. На новому витку розвитку людина, яка творить, опиняється поза часовою детермінацією, вона виходить із часу в напрямі до вічності.

Для етики творчості боротьба зі злом передбачає не подолання його або знищення, а творче перетворення злого на добре. Етика творчості виходить від особистості, але спрямована вона не на особистість, а на світ, який потребує привнесення нового, індивідуально вистражданого, досконалішого. Що ж сприяє перетворенню злих пристрастей на творчі? Ерос, кохання, любов — ось універсальна енергія життя, що дає людині сили творити, бути щедрою та жертовною.

Від унікальності до вищого єднання.

Оновлена людина, що повернулась до буденності, виривається з холодного, чужого, абсурдного світу, світу небуття до світу любові, тобто до світу справжнього, істинного, реального буття. У цьому світі саме любов рухає сонце й світила, як зауважив іще великий Данте. Прагнучи задовольнити найглибшу, на думку Е.Фромма, потребу — потребу подолати свою відчуженість, визволитися з полону самотності, людина шукає можливості єднання, злиття, перетворення.

"Ерос людини за суттю своєю є жадоба повноти життя,, у цьому полягає гарантія того, що вона одвічно звернена до Христа, який є повнота, тобто надмір життя, воскресіння, перемога над смертю, утілення всіх цінностей" (Б.П.Вышеславцев). Що саме в людині гідне називатися образом і подобою Божою? Середньовічний мислитель Григорій Нисський на перше місце висуває здатність особи любити, позаяк Бог є любов і людина є любов. Де немає любові, там спотворено всі риси образу Божого. Любов справді є великою силою, що сприяє вдосконаленню роду людського. Можна повторити вслід за Фроммом, що без любові людство йе могло б проіснувати ані дня.

Любов завжди активна; попри всі перепони вона досягає, хоча б подумки, об'єкта "і береться за свою незриму, але святу і найжиттєстверднішу з усіх можливих справ — стверджує існування об'єкта. Поміркуйте про те, що значить любити мистецтво або батьківщину: це значить ані на мить не сумніватися в їхньому праві на існування; це значить усвідомлювати та щосекундно підтверджувати їхнє право на існування" (Х.Ортега-і-Гассет).

За суттю своєю любов не має жодного відношення до буденності. Тільки вільна людина, що повернулася до самої себе, готова творити нову повсякденність, виявляється здатною пізнати любов, жити нею, створювати завдяки їй нові світи. Глибоку рацію має М.Бердяев, коли твердить, що любов — явище несоціальне та позасоціальне, вона ніяк не пов'язана із суспільством і родом. Це явище винятково особисте й пов'язане виключно з особистістю. Основною властивістю справжнього буття і справжньої любові є свобода. І водночас тільки любов задовольняє загальну екзистенціальну потребу єднання.

Істинна любов є трагічною і болісною, як болісною є свобода, як тяжкою є творчість, як болючим є будь-яке прагнення до пошуку загальнолюдського. Трагічним є й осягання своєї єдності з іншими як основи духовного взаємозбагачення, а не протиставлення себе їм як унікального та неповторного.

"Любов є зліт догори, до вічності, та спускання вниз, у час, де вона зазнає тління і наражається на смерть. У любові є змішання двох начал — небесного й земного, вічного й тимчасового, Афродіти Небесної і Афродіти простонародної" (М.О.Бердяев).

Любов долає стихію роду, випадає із соціальної буденності, звільняється від влади суспільства. Любов є феномен особистий, сім'я ж — феномен соціальний. У цьому також нездоланний трагізм любові в цьому світі.

Справжня любов приходить у цей світ зі світу іншого. Вона є певна даність. "Істинна любов, народжена в потаємних глибинах людини, очевидно, не може померти" (Х.Ортега-і-Гассет) . Вона помирає, якщо народилася з непорозуміння, і тоді це найпевніше є плід власної фантазії, псевдолюбов.

X.Ортега-і-Гассет зіставляє любовні історії Стендаля і Шато-бріана, людей, щедро наділених величезною творчою силою, які постійно витрачали свою душевну енергію на те, щоб кого-небудь полюбити. ("Цікаво, що лише творчо безплідні люди переконані, що до науки, мистецтва чи політики слід ставитися серйозно, а любовні історії зневажати, як щось нице й пусте". — Х.Ортега-і-Гассет). Стендаль оточував жінок неослабною увагою і не здобув кохання жодної жінки. На цьому сумному, але зовсім не унікальному досвіді й будується його відома теорія вигаданого кохання з її ефектом кристалізації. Стендаль був певен, що кохання "створюється" і помирає. І те, й інше властиве псевдокоханню. Натомість Шатобріан, покоряючи, здавалося, не докладав жодних зусиль. Проте жінки, зустрівши його у двадцять років, продовжували й у вісімдесят зберігати кохання до генія.

Цей різновид кохання, за якого людина раз і назавжди розчиняється в іншій людині, Стендалеві був невідомий. Тому й переконував він інших, що кохання завжди з часом підупадає, хоча насправді все буває якраз навпаки. Навіть розлука не в змозі щось із цим подіяти. Обставини можуть позбавити кохання живильного середовища, воно марнітиме, але людина завжди відчуватиме нерозривний зв'язок із тим, кого вона кохала. "Такою є найвища, найпевніша ознака справжнього кохання: ніби перебувати поруч із коханим, бути в спілкуванні тіснішому, близькості потаємнішій, ніж просторова. Це значить перебувати в істинно життєвому контакті... бути онтологічно разом із коханим, вірним його мінливій долі" (Х.Ортега-і-Гассет).

Енергія любові являє собою деякий нескінченний універсум, невичерпний якісно й кількісно. Подібно до Трійці — Отець, Син, Дух Святий — Любов, Істина та Краса є щонайбільшими цінностями, або енергіями, нероздільними, але відмінними одна від одної. Любов у цій трійці постає як інтегруюча сила, що протидіє силам хаосу, створює вищий порядок в універсумі (П.О.Сорокін).

Справжня любов не може бути любов'ю до чогось відстороненого, загального, вона завжди індивідуальна й конкретна. Любов до ідеї, а не до живої істоти може стати жорстокою, фанатичною, нелюдяною. Істинна любов до конкретних живих людей не може бути принесена в жертву в ім'я любові до людини чи людства як абстрактної ідеї. "Гуманістична любов, оскільки вона знає лише любов до "дальнього" і не знає любові до "ближнього", є омана і лжа" (Бердяев).

Серед численних проявів трансцендентного, що до них наближується в міру внутрішнього зростання людина, любов стає одним із найсильніших. "У любовному пориві людина виривається за межі свого "Я": це, може, найкраще, що придумала Природа, щоб